Джоджо Мойєс - До зустрічі з тобою

Я глянула на хустинку й зрозуміла, що витерла всю туш.

— Не знала, що це обов’язково, — пробурчала я.

— Гаразд. То що, Луїзо Кларк, ви робите у вільний час, якщо не дивитесь фільми?

Я стиснула в руці хустинку.

— Хочете знати, що я роблю поза роботою?

— Це ви наполягали, що нам варто краще пізнати одне одного. Отож розкажіть мені про себе.

З такого його тону ніколи не можна було мати певність, що він не глузує з вас. Я чекала відплати.

— Чому? — запитала я. — Чому це ви раптом зацікавилися?

— О, на Бога! Невже ваше життя — державна таємниця? — Здавалося, він починав дратуватися.

— Не знаю… — сказала я. — Ходжу випити в паб. Трохи дивлюся телевізор. Спостерігаю, як бігає мій бойфренд. Нічого незвичайного.

— Ви спостерігаєте, як ваш бойфренд бігає.

— Так.

— Але не бігаєте сама.

— Ні. Я… — глянула на свої груди, — не створена для цього.

Він усміхнувся.

— Що ще?

— Про що ви?

— Хобі. Подорожі. Місця, у яких ви любите бувати.

Він скидався на мого викладача з професійної підготовки.

Я намагалася думати.

— Немає в мене захоплень. Трохи читаю. Люблю гарний одяг.

— Зручно, — сказав він сухо.

— Ви самі запитали. Справжніх хобі в мене немає, — почала я захищатися. — Нічого такого не роблю, зрозуміло? Я працюю, а потім іду додому.

— Де ви живете?

— По той бік замку. Ренфрю-роуд.

Він спантеличено глянув на мене. Аякже! Між двома сторонами замку ціле провалля!

— Це неподалік шосе з розділювальною смугою. Поруч із Макдональдсом.

Він кивнув, хоча я не була впевнена, що він насправді мене розумів.

— А відпустки?

— Я була в Іспанії. З Патриком. Моїм бойфрендом, — додала я. — У дитинстві ми їздили тільки в Дорсет. Або в Тенбі. Моя тітка живе в Тенбі.

— А що ви хочете?

— Що я хочу?

— Від життя.

Я закліпала.

— Це вже особисте.

— Мені байдуже до подробиць. Не варто вдаватись до психоаналізу. Я просто запитую, що ви хочете. Одружитися? Народити карапузів? Мрієте про кар’єру? Хочете подорожувати світом?

Настала довга пауза.

Думаю, я знала, що моя відповідь розчарує його, ще до того, як промовила:

— Не знаю. Я ніколи не думала про це.

У п’ятницю ми поїхали в лікарню. Я рада, що не знала про Віллів візит до лікаря раніше, бо провела б безсонну ніч, переживаючи, як відвезти його. Я вмію кермувати, так. Але десь так само, як і балакати французькою. Еге ж, я здала відповідний іспит. Однак по тому не використовувала цю навичку частіше, ніж раз на рік. Думка про те, що потрібно посадити Вілла з його візком у пристосований до цього мікроавтобус і успішно доставити його в сусіднє місто, жахала мене.

Декілька тижнів я прагнула вирватися з цього будинку під час робочого дня. А теперечки я зробила б усе, аби не виходити надвір. Його лікарняну картку я знайшла серед тек з матеріалами про його здоров’я: великих товстих швидкозшивачів із назвиськами «Транспорт», «Страхування», «Життя з інвалідністю» та «Візити до лікарів». Я схопила картку й перевірила, чи справді там сьогоднішня дата. Я досі сподівалася, що Вілл помилився.

— Ваша мама також поїде?

— Ні. Вона не їздить зі мною в лікарню.

Я не могла приховати своє здивовання. Гадала, вона контролює всі аспекти синового лікування.

— Колись їздила, — додав Вілл. — Та ми домовились.

— А Натан їде?

Я стояла перед ним навколішки. Я так нервувалася, що впустила частину обіду йому на коліна й тепер марно намагалася витерти це. Добра частина його штанів промокла наскрізь. Вілл нічого не сказав, лише попрохав, щоб я перестала вибачатись, але це не допомогло, я й далі дуже нервувалася.

— Чому питаєте?

— Так, просто. — Я не хотіла, щоб він знав, як мені було боязко. Майже весь ранок — звичайно о цій порі я прибираю — я провела, читаючи та перечитуючи інструкцію з експлуатації підйомника, але досі боялась тієї миті, коли візьму на себе відповідальність підняти Вілла на два фути в повітря.

— Годі, Кларк. У чому клопіт?

— Гаразд. Я просто… просто подумала, що було б легше, якби першого разу тут був хтось, хто в цьому добре тямить.

— На відміну від мене, — сказав він.

— Я не це мала на увазі.

— Бо навряд чи я щось знаю про власне здоров’я?

— Ви вмієте керувати підйомником? — відкрито запитала я. — Ви зможете сказати мені, що саме я маю робити?

Вілл не зводив з мене очей. Якщо він і хотів дошкулити мені, то, здавалося, передумав.

— Слушна заувага. Так, він їде. Зайва пара рук не завадить. Та й до всього, як він буде поруч, ви так не нервуватиметеся.