Джоджо Мойєс - До зустрічі з тобою

Я згадала, як Вілл сказав мені, якщо я не перестану свистіти, він буде змушений переїхати мене візком.

— Думаю, його уявлення про балакучість трохи відрізняється від мого.

— Ну, ми трохи поговорили про крикет. І, маю тобі сказати, — Натан знизив голос, — близько тижня тому Місіс Ті розпитувала мене, чи ти справляєшся. Я сказав, що ти працюєш дуже професійно, хоча знав, вона питала не про те. А вчора вона прийшла й сказала, що чула, як ви сміялися.

Я пригадала вчорашній вечір.

— То він з мене сміявся, — сказала я.

Віллові стало смішно, тому що я не знала, що таке песто. Я сказала йому, що на вечерю — макарони, присмачені зеленим соусом.

— Ой, та їй про це байдуже. Просто він давно вже ні з чого не сміявся.

Це була правда. Вілл і я, здавалося, знайшли легший спосіб бути поруч одне одного. Переважно це відбувалося так. Він говорив мені грубощі, й подеколи я теж відповідала грубістю. Він казав мені, що я чимось не догодила йому, а я відповідала, що він міг би краще попрохати, якби йому було небайдуже. Він кляв мене, називав колькою в гузниці, а я відказувала, най спробує побути без цієї кольки й подивиться, чи надовго його стане. Усе це було трохи вдавано, та, мабуть, нас обох влаштовувало. Іноді навіть здавалося, що Віллові легше від того, що хтось готовий бути з ним грубим, заперечувати йому або сказати, що він жахливо поводиться. Таке було відчуття, що після нещасного випадку всі ходили біля нього навшпиньки, хіба окрім Натана, до якого Вілл, здавалося, автоматично ставився з повагою і хто так чи інакше був нечутливий до будь-яких його гострих зауваг. Натан був броньованою машиною в людській подобі.

— Просто постарайся стати мішенню для його кпинів, добре?

Я поставила свою чашку в зливальницю.

— Навряд чи з цим будуть проблеми.

Іншою великою зміною, крім атмосфери в будинку, було те, що Вілл не прохав мене дати йому спокій так часто, як колись, і кілька разів пополудні навіть пропонував мені залишитися й подивитися з ним фільм. Я не надто заперечувала, коли то був «Термінатор», хоч бачила всі його частини, але коли він показав мені французький фільм із субтитрами, я кинула погляд на обкладинку й сказала, що цього разу я пропущу перегляд.

— Чому?

Я стенула плечима.

— Не люблю фільми з субтитрами.

— Це те саме, якби ви сказали, що вам не до смаку фільми з акторами в них. Не смішіть мене. Що саме вам не подобається? Той факт, що потрібно щось прочитати, а не тільки дивитися?

— Мені просто не подобаються іноземні фільми.

— Після чортового «Місцевого героя» решта фільмів була іноземна. Чи ви думали, що Голлівуд — передмістя Бірмінгема?

— Смішно.

Він не міг повірити, коли я призналася, що ніколи не бачила фільм із субтитрами. Просто вечорами зазвичай пульт від телевізора привласнювали мої батьки, а в Патрика було таке саме бажання дивитись іноземний фільм, як і записатися на вечірні курси для в’язання гачком. Мультиплекс у найближчому до нас місті показував найновіші бойовики й романтичні комедії, проте був ущерть заповнений підлітками в толстовках із каптурами, тож більшість жителів приміської зони рідко його відвідувала.

— Луїзо, ви повинні подивитися цей фільм. По суті, я наказую вам це зробити. — Вілл від’їхав назад і кивнув у бік м’якого крісла. — Там. Сідайте туди. І не рухайтеся, поки все не скінчиться. Ніколи не дивилася фільм іноземною мовою. Боже-боже, — пробурмотів він.

Це був старий фільм про горбаня, який успадкував будинок у сільській місцевості Франції. Вілл сказав, що фільм знято за знаменитою книжкою, але я навіть ніколи не чула про неї. Перші двадцять хвилин я трохи метушилася, мене дратували субтитри і я думала, чи не розлютиться Вілл, якщо сказати йому, що мені потрібно в туалет.

А потім щось сталося. Я перестала думати про те, як важко слухати й читати одночасно, забула про Віллів прийом таблеток і про те, що місіс Трейнор може подумати, що я байдикую, і стала переживати за горопаху та його сім’ю, яких ошукали недобросовісні сусіди. Ще до того, як горбань помер, я тихо ридала, промокаючи соплі рукавом.

— Отже… — Вілл з’явився поруч і лукаво подививсь на мене. — Вам зовсім не сподобалося.

Я звела очі й здивовано завважила, що надворі вже темно.

— Тепер зловтішатиметесь, еге? — промурмотіла я, потягнувшись до коробки з хустинками.

— Трохи. Я просто вражений, що на такий зрілий вік — скільки там вам?..

— Двадцять шість.

— Двадцять шість років, і ви ніколи не дивилися фільм із субтитрами. — Він спостерігав, як я витирала очі.