Джоджо Мойєс - До зустрічі з тобою

— А чом би й ні? Я ніколи не почувався краще.

Я подумала про все це додаткове підготовлення — нескінченні розмови за вагу та відстань, фізичну форму та витривалість. Останнім часом привернути увагу Патрика було досить важко.

— Ми можемо зробити це разом, — сказав він, хоч ми обоє знали, що він не вірив у це.

— Я залишаю це на тебе, — відповіла я. — Справді. Не втрачай можливості.

І замовила чизкейк.

Якщо я думала, що після вчорашніх подій у Ґранта-гаусі настане відлига, то помилялася. Я привіталася з Віллом широкою усмішкою й бадьоро крикнула «Здоров!», та він навіть не постарався відвернутися од вікна.

— Не найкращий день, — пробурмотів Натан, одягаючи своє пальто.

Це був мерзенний ранок: низьке захмарене небо, за вікнами порошила мряка, і важко було навіть уявити, що колись іще вигляне сонце. Навіть я в такі дні ставала похмурою. Не дивина, що Вілл почувався гірше. Я заходилась коло ранкових справ, раз у раз повторюючи про себе, що все те не має значення. Хіба вам конче має подобатися ваш роботодавець? Багатьом людям не подобається. Я згадала Тринину керівницю, серійну «розлученку» з нещирим обличчям, яка стежила за тим, скільки разів моя сестра ходила в туалет, і кидала в’їдливі коментарі щодо роботи її сечового міхура, яка, на думку начальниці, виходила за межі розумного. Та й, окрім того, я вже пропрацювала тут два тижні. Це означало, що лишилося всього п’ять місяців і тринадцять робочих днів.

Світлини акуратно лежали в нижній шухляді, куди я поклала їх напередодні. Присівши навпочіпки, я почала розкладати їх долі та сортувати, оцінюючи, які рамці зможу полагодити. Речі я лагоджу незгірше. Ще й до всього, як я гадала, це був хороший спосіб убити час.

Так минуло хвилин із десять, коли стриманий хуркіт моторизованого інвалідного візка попередив мене про Віллів приїзд.

Він став біля дверей і подивився на мене. Під очима лежали темні тіні. Натан казав мені, що іноді він узагалі майже не спить. Я не хотіла думати про те, що відчуваєш, коли лежиш уночі в пастці ліжка, не в змозі вибратися звідти, а компанію тобі складають лишень похмурі думки.

— Я вирішила поглянути, чи можна полагодити хоч кілька рамок, — сказала я, піднявши одну з них. На знімку він вправлявся в банджі-джампінгу. Я намагалася бути життєрадісною ( Йому потрібен хтось оптимістичний, хтось позитивний.).

— Навіщо?

Я закліпала.

— Ну… Я подумала, що деякі ще можна врятувати. Ось принесла із собою клей для дерева, якщо ви дасте згоду лагодити їх. А може, хочете замінити їх, тоді я збігаю в місто під час моєї обідньої перерви й пошукаю інші. Ми можемо поїхати разом, якщо забажаєте…

— Хто вам сказав їх лагодити?

Він непохитно дивився на мене.

« Ой-ой-ой» , — подумала я.

— Я… Я просто намагаюсь допомогти.

— Ви хотіли виправити те, що я зробив учора.

— Я…

— Знаєте що, Луїзо? Було б непогано, хоча б раз, щоби хтось звернув увагу на те, чого хочу я. Розбиті фотографії — не є нещасний випадок. Це не спроба радикальних змін дизайну інтер’єру. Я просто не хочу більше їх бачити.

Я звелася на ноги.

— Мені дуже шкода. Я не думала, що…

— Ви думали, що знаєте краще. Кожен гада, що знає, що мені потрібно: «Поставмо знову ті кляті фотографії. Бідний каліка матиме, на що дивитись». Я не хочу, щоб ці кляті фотографії дивились на мене щоразу, як я, застрягши в своєму клятому ліжку, чекаю, поки хтось прийде й витягне мене. Зрозуміло? Як гадаєте, це може дійти до вас?

Я важко ковтнула.

— Я не збиралася лагодити ту, де ви з Алісією. Я не настільки дурна… Я просто подумала, що через якийсь час ви…

— О Боже, — відвернувшись од мене, проказав він їдко. — Позбавте мене психотерапії. Просто йдіть і читайте ваші журнальчики чи що там ще ви робите, коли не заварюєте чай.

Мої щоки палали. Я спостерігала, як він, маневруючи, в’їжджає у вузький коридор, і викрикнула, перш ніж подумала, що роблю:

— Не конче поводитись як віслюк.

Слова пролунали в застиглому повітрі. Інвалідний візок зупинився. По довгій паузі Вілл дав задній хід і спроквола повернувсь до мене обличчям, тримаючи руку на маленькому джойстику.

— Що?

Я дивилась на нього, моє серце калатало.

— Ви кепсько повелися зі своїми друзями. Гаразд. Можливо, вони це заслужили. Однак я день при дні щосили стараюся зробити все, що можу. Тому була б дуже вдячна, якби ви не псували мені життя, як це робите іншим.

Очі Вілла трохи розширилися. По якімсь часі він знову заговорив: