Джоджо Мойєс - До зустрічі з тобою

Алісія немов чекала моєї відповіді.

— Мені до цього зась, — нарешті сказала я.

Ми стояли й дивились одна на одну.

— Знаєте, допомогти можна лише тому, хто хоче, щоб йому допомогли, — мовила вона.

А потім пішла.

Я почекала кілька хвилин, прислухаючись до звуку автомобіля, що від’їжджав, і попрямувала на кухню. Я стояла там і чекала, поки закипить чайник, хоча пити не хотілося. Гортала журнал, який уже читала. Нарешті вийшла в коридор, крекчучи, підняла кошик і понесла дрова. Перш ніж увійти, трохи стукнула ними у двері вітальні, щоб Вілл знав, що я заходжу.

— Хотіла запитати, чи вам потрібно… — почала я, але там не було нікого.

Кімната була порожня.

І тоді я почула гуркіт. Вибігла в коридор — гуркіт не вщухав. Потім дзенькнуло скло. Звуки долинали з Віллової спальні. « О Боже, будь ласка, не дай йому забитися». Я запанікувала. Попередження місіс Трейнор крутилося в моїй голові: я покинула його на більш ніж п’ятнадцять хвилин.

Я побігла коридором, зупинилася у дверях і стала, тримаючись обіруч за одвірки. Вілл був посеред кімнати, він сидів прямо. Поперек билець, виступаючи в ліву руч на кільканадцять дюймів, лежала тростина — лицарський спис.

На довгих полицях не лишилося жодної фотографії. Уламки дорогих рам і блискучого скла лежали по всій підлозі, Віллові коліна були всіяні скляним кришивом та дерев’яними скіпками. Розумом я намагалась охопити місце руйнації й відчула, як мій пульс потроху сповільнюється, коли до мене дійшло, що Вілл живий-здоровий. Він важко дихав, наче доклав багато зусиль, щоб усе це зробити.

Він повернув візок, долі захрускало скло. Наші погляди зустрілися. Його очі були невимовно втомлені. Вони застерегли мене не співчувати. Я подивилась на його коліна, відтак на підлогу навколо нього. Серед цього безладу я розгледіла його з Алісією світлину. Тепер її обличчя затуляла зігнута срібна рамка.

Я важко ковтнула, дивлячись на неї, і повільно звела очі на нього. Ці кілька секунд здалися мені вічністю.

— Ці колеса можна пробити? — нарешті сказала я, киваючи на його інвалідний візок. — Бо й гадки не маю, куди поклала домкрат.

Очі Вілла розширилися. На якусь мить я подумала, що все зіпсувала. Але на його обличчі промайнула ледве помітна усмішка.

— Добре, не рухайтесь, — промовила я. — Піду по пилосмок.

Я чула, як тростина впала на підлогу. Коли вийшла з кімнати, мені здалося, що він просив пробачення.

Щочетверга увечері в «Голові короля» було велелюдно, а в кутку кабінки ще велелюдніше. Я сиділа, затиснута між Патриком і парубком на ім’я Раттер, час від часу розглядаючи закріплені на дубових сволоках над моєю головою мідні бляшки для кінської збруї та фотографії замку, вивішені на поперечинах. Я намагалася здаватися хоч трішки зацікавленою в розмові, що оберталася головно довкола відсотка жиру в організмі та вмісту вуглеводів у їжі.

Я завжди думала, що зустрічі клубу «Гейлзберзькі гіганти тріатлону», які відбувалися раз на два тижні, — це найгірший кошмар власника паба. Я була єдина, хто споживав алкоголь і смакував чипсами. Решта потягувала мінеральну воду або обговорювала наявність підсолоджувача в дієтичній колі. Коли члени клубу нарешті замовляли їжу, там не було жодного салату, заправленого жирною заправкою, а курка не красувалася у власній шкурі. Я часто замовляла чипси, просто щоб спостерігати, як усі вдають, що їм не хочеться.

— Філ здався десь через сорок миль. Каже, що дійсно чув голоси. Ноги як з олива. А обличчя наче в зомбі.

— А мені підігнали ті нові японські балансувальні кросівки. У підсумку виграв п’ятнадцять хвилин на десятимильній трасі.

— Не подорожуйте з м’яким чохлом для велосипеда. Найджел прибув з таким у табір тріатлоністів: зовсім як чортів портплед [11] Портплед — дорожня сумка-чохол на одяг, який зберігає в ній форму й не мнеться. .

Я б не сказала, що мені подобалися збори «Гігантів тріатлону», але через мою кількість годин на роботі, яку збільшили, та графік тренувань Патрика — це була одна з небагатьох можливостей побачити його. Він сидів попліч мене, мускулястий, в шортах, незважаючи на те що надворі надзвичайно холодно. Серед членів клубу було справою честі носити якнайменше одягу. Чоловіки були жилаві, вони виставляли напоказ незрозумілий та дорогий спортивний одяг, що «вбирає зайвий піт і вологу» або легший за повітря. Їх звали переважно Скад або Триг. Вони згинали один перед одним частини тіла, показуючи травми або передбачуваний ріст м’язів. Дівчата не використовували косметику, і їхні рум’яні обличчя видавали те, що вони часто бігали в морозяну погоду. Вони дивилися на мене, не розуміючи, а коли навіть із легким презирством, поза сумнівом, вираховуючи співвідношення моєї жирової тканини та м’язів і завважуючи нестачу останніх.