Джоджо Мойєс - До зустрічі з тобою

— О, розумію. Мені дуже шкода. Це було… Я страшенно заклопотана. В мене нова робота в Челсі. Керую бутиком Саші Ґольдштейн. Ти ж пам’ятаєш Сашу? На вихідні також багато роботи. Там так людно по суботах. Вільного часу майже немає, — голос Алісії став знервованим. — Я кілька разів дзвонила. Тобі казала мама?

— А в «Льюїнз» справжня божевільня. Вілле, ти… Та ти й сам розумієш, що це таке. У нас новий партнер. Чолов’яга з Нью-Йорка. Бейнз. Ден Бейнз. Ти з ним не перетинався?

— Ні.

— Клятий чортяка, працює мало не двадцять чотири години на добу й чекає від інших того самого. — Було відчутне полегшення чоловіка, коли він знайшов зручну для себе тему. — Ти ж знаєш трудову етику янкі: більше ніяких довгих обідів, жодних брудних жартів. Кажу тобі, Вілле, атмосфера повністю змінилася.

— Справді.

— Саме так. Презентеїзм [10] Презентеїзм — перебування на робочому місці понад встановлений час або коли людина хворіє. у всій пишноті. Буває, навіть із крісла піднятись не насмілююся.

Здавалося, з кімнати висмоктали все повітря. Хтось кашлянув.

Я підвелася й витерла долоні об джинси.

— Піду… принесу ще дров, — промурмотіла я десь у бік Вілла і, взявши кошика, втекла.

Надворі було морозно, але я затрималася там, вибираючи поліна, щоби збавити час. Я намагалася прикинути, що краще — втратити через обмороження зайвого пальця чи повернутись назад у ту кімнату. Проте було занадто холодно, мій вказівний палець, яким я користуюся в шитті, посинів першим, отож мусила визнати поразку. Я несла дрова якомога повільніше й, увійшовши до флігеля, поволі сунула коридором. Коли наблизилась до вітальні, через прочинені двері почула жіночий голос.

— Насправді, Вілле, у нас була ще одна причина приїхати сюди, — сказала вона. — У нас… новини.

Я стала біля дверей, охопивши обіруч кошик із дровами.

— Я подумала… ми подумали, що правильно буде сказати тобі… гаразд, ось у чому річ. Руперт і я одружуємося.

Я стояла нерухомо, міркуючи, чи зможу повернутися так, щоб мене не почули. Жінка схвильовано провадила далі:

— Розумію, ця новина тебе трохи шокувала. Насправді це було шоком і для мене. Ми… Це… Ну, це почалось не одразу після…

Мої руки почали боліти. Я глянула на кошик, думаючи, що діяти.

— Ну, ти ж знаєш, ти і я… ми…

І знову мертва тиша.

— Вілле, будь ласка, скажи щось.

— Вітаю, — сказав він нарешті.

— Я знаю, що ти думаєш. Ніхто з нас не сподівався такого. Справді. Досить довго ми були просто друзями. Друзями, які турбувалися про тебе. Просто Руперт дуже підтримав мене після тієї аварії…

— Як мило з його боку.

— Будь ласка, не будь таким. Це так жахливо. Я дуже боялась розказувати тобі. Ми обоє боялися.

— Не сумніваюся, — відрубав Вілл.

— Слухай, ми сказали тобі це, бо обоє хвилюємось за тебе, — упав у річ Руперт. — Ми не хотіли, щоб ти почув це від когось іншого. Розумієш, життя триває. Урешті минуло два роки…

Настала тиша. Я зрозуміла, що більше нічого не хочу чути, й почала плавно відходити від дверей, трохи крекчучи від напруження. Та коли знову пролунав голос Руперта, цього разу гучніше, я розчула, що він казав.

— Годі, друже. Я знаю напевне, це дуже важко… все це. Та якщо Лісса тобі не байдужа, ти маєш бажати їй гарного життя.

— Скажи що-небудь, Вілле, будь ласка.

Я в’явила його обличчя, його погляд, який міг бути незворушним і водночас мати легку тінь презирства.

— Вітаю, — повторив Вілл. — Я певен, ви обоє будете вельми щасливі.

Алісія почала була невиразно висловлювати своє невдоволення, але її перервав Руперт.

— Ходімо, Ліссо. Нам краще піти. Вілле, ми прийшли сюди не по твоє благословіння. Проста ввічливість. Лісса подумала… ми обоє просто подумали, що ти маєш знати. Пробач, старий. Я… Я щиро сподіваюся, що все в тебе піде гаразд, і маю надію, ти захочеш бути на зв’язку, коли все… коли все трохи вляжеться.

Я почула ходу й схилилась над кошиком із дровами, немов тільки-но увійшла. Було чути, як вони вийшли в коридор, а потім переді мною з’явилась Алісія. Її повіки почервоніли, так, наче вона збиралась розплакатися.

— Я можу скористатися ванною? — запитала вона охриплим, надломленим голосом.

Я повільно підняла палець і мовчки вказала в бік кімнати.

Тоді вона пильно глянула на мене, і я зрозуміла — мої почуття відбилися на обличчі. Я ніколи не вміла їх приховувати.

— Я знаю, що ви думаєте, — сказала вона згодом. — Але я старалась. Я справді старалася. Багато місяців. А він просто відштовхував мене. — Вона випнула підборіддя й на диво здавалась розлюченою. — Він справді не хотів, щоб я була тут. Він вочевидь дав це зрозуміти.