Джоджо Мойєс - До зустрічі з тобою

— Я не казала, що кидаю її.

Як завжди, Трина увірвалася до мене, не постукавши, натомість я незмінно повинна була тихенько стукати в її двері, мовляв, ану ж як Томас спить.

— А якби я була гола? Могла б принаймні крикнути, перш ніж увійти.

— Я бачила й гірше. Мама думає, що ти хочеш звільнитися.

Я спустила ноги зі стіни й різко сіла.

— О Боже, Трино. Це гірше, ніж я думала. Він такий нещасний.

— Він не може рухатися. Авжеж, нещасний.

— Він саркастичний та в’їдливий. Щоразу, коли я щось говорю чи пропоную, він дивиться на мене, як на дурепу, або каже щось таке, від чого я почуваюся дворічною.

— Ти, мабуть, і говориш усякі дурниці. Вам просто потрібно звикнути одне до одного.

— Та ні. Я така обережна. Я майже нічого не казала, окрім «Хочете кудись вийти?» чи «Хочете чаю?»

— Ну, може, він попервах такий з усіма, поки не зрозуміє, що ти там затримаєшся. Б’юся об заклад, у них багато доглядальниць змінилося.

— Він навіть не хоче, щоб я була з ним в одній кімнаті. Не думаю, Катрино, що я там затримаюсь. Справді-бо, якби ти була там, то зрозуміла б.

Трина мовчала і якийсь час просто дивилась на мене. Вона підвелася й виглянула в двері, неначе перевіряючи, чи є хтось у коридорі.

— Я думаю повертатися в коледж, — сказала вона нарешті.

Щоб усвідомити цей поворот, мені знадобилося кілька секунд.

— Боже мій, — промовила я. — Але…

— Я маю намір узяти кредит, щоб заплатити за навчання. З усім тим, я можу мати через Томаса особливі умови. Університет пропонує мені пільговий тариф, бо… — Вона схвильовано знизала плечима. — Там уважають, що я можу досягти успіху. Хтось покинув курс економіки та управління, тому мене можуть прийняти на це місце від початку наступного семестру.

— А що з Томасом?

— На території студмістечка є дитсадок. Ми можемо жити в пільговій квартирі в гуртожитку й повертатись сюди майже щотижня по вихідних.

— Ого.

Я відчувала її погляд, але не знала, що робити з виразом свого обличчя.

— Я відчайдушно хочу знову використовувати свій мозок. Укладання букетів вбиває мене. Я хочу вчитися. Я хочу вдосконалюватись. І мені набридло, що мої руки завжди холодні від води.

Ми обидві втупилися в її руки, які мали рожевий відтінок, навіть у тропічному теплі нашого будинку.

— Але…

— Так, Лу, я не буду працювати. Я не зможу нічого дати мамі. Може… Може, й мені знадобиться невеличка допомога.

Трина зніяковіла. Вона дивилась на мене, майже перепрошуючи.

Унизу мама сміялася з чогось у телевізорі. Ми чули, як вона голосно промовляла щось до дідуся. Вона часто пояснювала йому сюжет шоу, хоч ми й не раз казали їй, що це не потрібно… Я не здужала говорити. Зміст сестриних слів поволі, але невблаганно доходив до мене. Я відчувала себе жертвою мафії, що спостерігала, як довкола її кісточок тужавіє бетон.

— Я справді мушу, Лу. Я хочу для Томаса більшого, більшого для нас обох. Єдиний спосіб це зробити — повернутися в коледж. У мене немає Патрика. І не певна, що колись буде, зважаючи на те, що ніхто навіть близько не зацікавився мною, коли з’явився Томас. Я мушу зробити все, що можу, сама.

Я мовчала, тоді вона додала:

— Заради мене й Томаса.

Я кивнула.

— Лу. Будь ласка.

Зроду не бачила мою сестру такою раніше. Я почувалася вкрай ніяково. Я підняла голову й постаралася всміхнутися. А коли заговорила, то не впізнала свого голосу.

— Отже, як ти й кажеш. Просто потрібно звикнути до нього. Першими днями кількома має бути важко, правда?

Минуло два тижні, й життя поточилося своїм звича`єм. Щоранку о восьмій я з’являлася в Ґранта-гаусі, повідомляла, що прийшла, а після того, як Натан закінчував допомагати Віллові одягатися, уважно слухала, що він розповідав мені про Віллові ліки або, що важливіше, про його настрій.

Коли Натан ішов, я налаштовувала для Вілла радіо або телевізор, готувала та розподіляла таблетки, іноді подрібнювала їх у ступці невеличким мармуровим товкачиком. Як велося, хвилин за десять він чітко давав зрозуміти, що втомився від моєї присутності. З того моменту я збавляла час у флігелі, беручись до домашньої роботи: прала ще чисті кухонні рушники або з допомогою різних насадок для пилосмока очищала якнайменші шматки плінтуса чи підвіконня, скрупульозно зазираючи у Віллову кімнату що п’ятнадцять хвилин, як веліла місіс Трейнор. Та щоразу я заставала його у візку, з якого він споглядав у вікно похмурий сад.

Пізніше я приносила йому пити — воду або один із тих висококалорійних напоїв, які мали підтримувати його вагу й скидались на шпалерний клей пастельного кольору, чи давала їсти. Він міг трохи рухати п’ястками, але не повністю рукою, тому його доводилося годувати, ложка за ложкою. Ця частина дня була найгірша. Так чи інак мені здавалося неправильним годувати з ложки дорослого чоловіка, і через це я ставала незграбною. Вілл так сильно ненавидів цей процес, що навіть відводив очі, поки я годувала його.