Джоджо Мойєс - До зустрічі з тобою

Я зупинилась на стоянці замку й, допевнившись, що мене не видно з Ґранта-гаусу, набрала номер сестри.

— Здорова.

— Ти ж знаєш, що я не можу говорити в робочий час. Ти не кинула роботу?

— Ні. Просто хотіла почути дружній голос.

— Невже він аж настільки страшний?

— Трино, він мене ненавидить . Дивиться на мене, немов на якесь сміття. І він навіть не п’є чай. Я від нього ховаюся.

— Не можу повірити, що чую це.

— Що?

— Отака ловися! Та ти просто побалакай із ним. Ясна річ, він нещасний. Застряг у клятому інвалідному візку. А з тебе, ймовірно, ніякої користі. Просто поговори з ним. Краще пізнай його. Що станеться в найгіршому разі?

— Не знаю… Я не знаю, як це витримати.

— Я не казатиму мамі, що ти кидаєш роботу, не пропрацювавши й півдня. Лу, тобі навіть допомоги з безробіття не дадуть. Ти не можеш це зробити. Ми не можемо дозволити тобі зробити це.

Вона мала слушність. Я зрозуміла, що ненавиджу свою сестру.

Настала коротка пауза. А далі Тринин голос став незвично примирливим. Це означало, що вона зрозуміла: у мене справді найгірша в світі робота.

— Слухай, — мовила вона. — Це ж лише півроку. Пропрацюєш півроку, з’явиться корисний запис у резюме, і зможеш дістати роботу, яка тобі подобається. І, до речі, подивись на це з іншого боку — принаймні ти не працюєш на птахофабриці в нічну зміну.

— Нічні зміни на птахофабриці здаються відпусткою супроти…

— Я йду, Лу. Почуємось пізніше.

— Може, ви хочете кудись поїхати пополудні? Ми можемо взяти автомобіль.

Натан пішов майже півгодини тому. Я розтягнула миття чайних чашок, наскільки це було можливо, й подумала: як проведу іще годину в цьому тихому будинку, здурію.

Він повернув голову в мій бік.

— І куди ви пропонуєте?

— Не знаю. Можна просто покататись за містом.

Я намагалася поводитись так, як би це робила за таких обставин Трина. Вона завжди цілком спокійна та компетентна, і як результат ніхто її не підштрикує. Мені здавалось, я говорю по-професійному — з розумінням, оптимістично.

— За містом, — проказав він, наче роздумуючи. — І що б ми там побачили? Дерева? Небо?

— Не знаю. А що ви звичайно робите?

— Я нічого не роблю, міс Кларк. Я не можу нічого робити. Сиджу. Просто існую.

— Ну, — промовила я, — мені сказали, що у вас є автомобіль, пристосований для використання інвалідних візків.

— І ви турбуєтеся, що він не працюватиме, якщо ним не користуватися щодня?

— Ні, але я…

— Ви пропонуєте мені вийти й погуляти?

— Я просто подумала…

— Ви подумали, що мені корисно прокататися? Ковтнути свіжого повітря?

— Я просто намагаюся…

— Міс Кларк, моє життя не надто покращиться від прогулянки Стортфолдівськими путівцями.

Він одвернувся.

Його голова вгрузла в плечі, і я подумала, чи зручно йому так. Утім, скидалося, зараз не варто було питати про це. Ми сиділи в тиші.

— Може, принести вам комп’ютера?

— Навіщо? Ви згадали про групи підтримки квадриплегіків, до яких я можу приєднатися? «Ми — квадриплегіки»? «Клуб оли´в’яних коліс»?

Я зробила глибокий вдих і, намагаючись звучати впевнено, проказала:

— Гаразд… добре… Як ми проводитимем багато часу разом, могли б дізнатися одне про одного більше…

Щось у його обличчі змусило мене запнутися. Він дививсь на стіну перед собою, і його підборіддя тіпалося.

— Просто… це справді довго. Увесь день, — провадила я далі. — Може, якщо ви розповісте мені трохи про те, що ви робите, що вам подобається, то я зможу… зробити все так, як ви любите.

Цього разу тиша була болюча. Вона повільно проковтнула мій голос, і я не знала, що робити з руками. Трина та її компетентна манера випарувалися. Урешті візок захурчав, а Вілл спрокво`лу повернувсь до мене обличчям.

— Ось що я знаю про вас, міс Кларк. Мати каже, що ви балакуча. — Він сказав це так, неначе говорив про ваду. — Ми можемо укласти угоду: біля мене ви станете не надто говірка?

Я насилу ковтнула, відчуваючи, як горить моє обличчя.

— Гаразд, — мовила я, коли знову змогла говорити. — Я буду на кухні. Коли щось захочете, просто покличте.

— Ти ж не можеш усе отак кинути.

Я лежала поперек ліжка, задерши ноги на стіну, як робила ще підлітком. Я повернулась у свою кімнату після вечері, що на мене не було схоже. Коли народився Томас, вони з Триною переїхали у велику кімнату, а я перебралася в комірчину, таку малу, що, просидівши в ній понад півгодини, можна було відчути напад клаустрофобії. Одначе я не воліла сидіти внизу з мамою та дідусем, бо мама й далі дивилася на мене занепокоєно й повторювала: «Усе зміниться на краще, люба» або «Жодна робота не видається чудовою першого дня», неначе вона працювала останні двадцять років. Я почувалась винуватою, хоча ще навіть нічого не зробила.