Джоджо Мойєс - До зустрічі з тобою

— Співвідношення води й молока 60 до 40? — запитала вона, вдивляючись у напій.

— Так. Полуничний.

— Віллові друзі прийшли навідати його. Було б краще, якби ви…

— У мене тут багато справ, — відказала я (а про себе зраділа, що на якусь годину звільнюсь од його товариства) і закрутила кришечку на склянці.

— Принести вашим гостям чай або каву?

Вона майже здивувалась.

— Так. Це було б дуже люб’язно. Каву. Думаю, я…

Місіс Трейнор здавалася ще напруженішою, ніж звичайно, очі металися в бік коридору, звідки долинав низький гул голосів. Я здогадалася, що навідують Вілла не часто.

— Думаю… я залишу їх самих. — Вона виглянула в коридор, було видно, що думки її літали десь далеко. — Руперт. Це Руперт, його давній друг з роботи, — промовила вона, раптом повертаючись до мене. Я відчула, що місіс Трейнор мала щось важливе, чим хотіла з кимось поділитися. — І Алісія. Вони були… дуже близькі… певний час. Було б добре чаю. Дякую вам, міс Кларк.

Повагавшись якусь мить, я відчинила двері, обіпершись на них стегном так, щоб не перехилити тацю в руках.

— Місіс Трейнор сказала, що ви не проти випити трохи кави, — сказала я й поставила тацю на низького столика. Помістивши Віллову склянку в утримувач стільця та повернувши соломинку так, щоб він, лише порухавши головою, дістав її, я крадькома глянула на його гостей.

Насамперед я помітила жінку. Довгонога білявка зі шкірою кольору карамелі, вона належала до тих жінок, які змушували мене задуматися, чи й справді всі люди належать до того самого виду. Вона скидалася на породисту кобилу. Час від часу я бачила таких жінок. Як звичайно, вони піднімались, підплигуючи, схилом до замку, тягнучи за собою малят, одягнутих у «Боден», а коли заходили в кав’ярню, там лунали їхні кришталево чисті розкуті голоси: «Гаррі, любий, хочеш кави? Попрохати, хай приготують тобі макіято?» Це, поза сумнівом, була жінка-макіято. Вона пахла грошима, впевненістю та життям зі сторінок глянсового журналу.

Тоді я подивилась на неї уважніше й, стрепенувшись, зрозуміла: це жінка з лижної світлини Вілла, й почувається вона якось незручно.

Білявка чоломкнула Вілла в щоку й відступила на крок назад, ніяково усміхаючись. На ній була брунатна жилетка зі стриженого смушка (у ній я скидалася б на єті), а шию огортав світло-сірий кашеміровий шарф, який вона почала перебирати в руках, наче не могла вирішити, знімати його чи ні.

— Маєш гарний вигляд, — промовила вона до Вілла. — Справді. Ти… трохи запускаєш волосся.

Вілл не відреагував. Він просто дивився на неї з незворушним обличчям, як завжди. На мить я відчула вдячність, що він дивився так не лише на мене.

— Новий візок, еге? — Чоловік постукав по спинці Віллового візка й, схиливши підборіддя, закивав на знак схвалення, немов милувавсь першокласним спортивним автомобілем. — На вигляд… досить хитромудрий. Дуже… високотехнологічний.

Я не знала, що робити. Якусь мить стояла там, переступаючи з ноги на ногу, допоки тишу не сколихнув голос Вілла.

— Луїзо, чи не могли б ви ще підкинути кілька полін у вогнище? Схоже, воно пригасає.

Це вперше він назвав моє ім’я.

— Авжеж, — сказала.

І заметушилася біля пічки, роздуваючи вогонь та вибираючи в кошику поліна підхожого розміру.

— Боже, надворі так холодно, — сказала жінка. — Як добре мати справжній вогонь.

Я відчинила дверцята пічки й підштовхнула коцюбою розжарені поліна.

— Тут на добрих кілька градусів холодніше, ніж у Лондоні.

— Таки-так, — погодився чоловік.

— Я думала про те, щоб і собі придбати пічку. Очевидно, вони набагато ефективніші за відкритий вогонь.

Алісія трохи нахилилася, щоб оглянути пічку, наче вона зроду не бачила таких раніше.

— Так, я теж таке чув, — сказав чоловік.

— Треба з’ясувати це питання. Бо плануєш собі щось, а потім… — Вона затихла. — Чудова кава, — додала вона, помовчавши.

— Ну то… що робиш, Вілле? — У голосі чоловіка вчувалась вимушена веселість.

— Майже нічого, як не дивно.

— Але фізіотерапія та все інше… Це щось дає? Хоч якесь… покращення.

— Не думаю, Руперте, що найближчим часом стану на лижі, — Віллів голос просяк сарказмом.

Мені стало смішно. Таким я і знала Вілла. Я почала змітати попіл біля пічки. Мені здавалося, що всі вони спостерігали за мною. Тягарем нависла тиша. Раптом я подумала, що з мого джемпера виглядає етикетка, й стала боротися з бажанням перевірити.

— То що, — сказав нарешті Вілл, — чим маю завдячувати такому задоволенню? Минуло… вісім місяців.