Джоджо Мойєс - До зустрічі з тобою

— Я сподіваюся, ви… порозумієтеся одне з одним. Було б добре, якби він ставився до вас, як до друга, а не як до оплачуваного спеціаліста.

— Гаразд. А що він любить… робити?

— Він дивиться фільми. Іноді слухає радіо або музику. У нього є така цифрова штука. Якщо покласти її поруч із його рукою, він, зазвичай, керує нею. У Вілла залишилась якась рухливість пальців, хоча йому важко брати предмети в руку.

Мені полегшало. Якщо він любить музику й фільми, то ми напевне знайдемо спільну мову. Я вже в’являла, як ми з цим чоловіком сміємося над якоюсь голлівудською комедією чи він слухає музику, поки я пилосмочу в спальні. Можливо, все буде добре, і ми таки подружимося. Я ніколи не мала друга-інваліда, за винятком глухого Трининого приятеля Девіда, який міг прибити вас, якщо ви хоча б припускали, що він інвалід.

— У вас є якісь запитання?

— Ні.

— То ходімо, представлю вас… — Вона глянула на годинник. — Натан вже мав би одягнути його.

Ми постояли трохи біля дверей, вагаючись, і місіс Трейнор постукала.

— Ти там, Вілле? Я хочу познайомити тебе з міс Кларк.

На відповідь анітелень.

— Вілле. Натане.

Сильний новозеландський акцент.

— Він готовий, місіс Ті.

Вона штовхнула двері. Вітальня флігеля була оманливо велика, скляними дверима, з яких складалась повністю одна стіна, на моріжок. У кутку тихо тліла дров’яна піч, перед величезним телевізором з пласким екраном стояв низький бежевий диван, укритий вовняним покривалом. Кімната була обставлена затишно, зі смаком — типова парубоцька оселя в скандинавському стилі. Посеред кімнати стояв чорний інвалідний візок, сидіння та спинка якого були встелені смухом. Дебелий чоловік у білій медичній формі без комірця, присівши, поправляв іншому чоловікові ноги на підніжках інвалідного візка. Коли ми увійшли до кімнати, чоловік в інвалідному візку поглянув на нас із-під кошлатої кучми волосся. Наші очі зустрілися, й за мить він застогнав так, що в мене кров застигла в жилах. Потім його рот скривився і він видав іще один неземний крик.

Його мати скам’яніла.

— Вілле, припини!

Він навіть не глянув на неї. З його грудей вирвався ще один первісний звук, пекельний та болісний. Я намагалась не здригнутися. Чоловіка скособочило, голова нахилилась і втислася в плечі, а він усе дивився на мене спотвореним обличчям. Він здавався химерним і трохи злим. Я усвідомила, що тримаю сумку так, що аж кісточки´ побіліли.

— Вілле! Будь ласка, — у голосі матері почулися слабкі нотки істерики. — Будь ласка, не роби цього.

«О Боже , — подумала я, — мені цього не знести» , — і важко ковтнула.

Чоловік не зводив з мене очей. Здавалося, він чекав чогось від мене.

— Я… Я — Лу, — мій голос, нехарактерно тремкий, повис у тиші. Я завагалася, чи простягнути йому руку, та, згадавши, що він її не потисне, ледве помахала нею. — Скорочено від Луїза.

На подив мені, риси його обличчя розгладились і він випрямив голову.

Вілл Трейнор пильно дивився на мене. На його обличчі майнула ледь помітна усмішка.

— Доброго ранку, міс Кларк, — промовив він. — Я чув, що ви мій останній наглядач.

Натан закінчив регулювати підніжки. Підводячись, він похитав головою.

— Погана ви людина, містере Ті. Дуже погана. — Він усміхнувся й простягнув широку руку, яку я в’яло потисла. Натан випромінював саму незворушність. — Боюся, ви щойно мали змогу побачити Кристі Брауна [9] Кристі Браун — ірландський письменник і художник, народжений з церебральним паралічем, писав і малював пальцями однієї ноги. у Вілловому виконанні. Ви звикнете до цього. Він багато лає, та мало кусає.

Місіс Трейнор витонченими білими пальцями трималася за хрестик на шиї. Вона ковзала ним сюди-туди уздовж тонкого золотого ланцюжка: нервова звичка. Її обличчя було незворушним.

— Маю справи, мушу вас покинути. Якщо потрібна допомога, зателефонуйте мені по інтеркому. Натан розкаже вам про Віллів розклад та обладнання.

— Я тут, мамо. Не треба говорити так, наче мене немає. Мій мозок не паралізований. Поки що.

— Так, але якщо ти збираєшся поводитись негоже, Вілле, думаю, краще тоді міс Кларк говорити безпосередньо з Натаном. — Я помітила, що мати не дивилась на сина, коли говорила, вона розглядала підлогу за десять футів від нього. — Сьогодні, міс Кларк, я працюю з дому. Тож в обід загляну.

— Добре, — у мене прорізався голос.

Місіс Трейнор зникла. Ми мовчали, допоки чулася її чітка хода.

Тоді Натан порушив мовчанку.