Джоджо Мойєс - До зустрічі з тобою

Вілл майже мовчки зносив увесь цей догляд, відповідаючи на Натанові запитання лише «так» або «ні», й настільки нерозбірливо, що я іноді не була певна, чи він розумів, що говорить. Тепер я побачила, що Вілл справді серйозно хворий, тож почувалася жахливо, що не змогла цього зрозуміти. Я вибачалась, поки Натан не сказав, що його це вже дратує.

— Так, — сказав він, — подивися, що я роблю. Можливо, пізніше тобі потрібно буде зробити це самій.

Я не намагалася протестувати, але мені було важко стримувати нудоту, коли Натан приспустив нижче за талію піжамні штани Вілла, відкриваючи бліду смугу голого живота, обережно забрав марлеву пов’язку, що була довкола маленької трубки в животі, старанно почистив трубку та замінив пов’язку. Він показав мені, як змінити пакет на ліжку, пояснив, чому він завжди має бути нижче, ніж тіло Вілла, й мене здивувало, наскільки прозаїчно я вийшла з кімнати з пакетом теплої рідини. Я раділа, що Вілл зараз не дивився на мене — не тому, що він міг би в’їдливо коментувати, а тому, що його б надто збентежило, що я стала свідком частини цієї інтимної процедури.

— Усе, — сказав Натан. Нарешті, через годину, Вілл лежав у напівдрімоті на свіжих бавовняних простирадлах і здавався хоча й не здоровим, але й не страшенно хворим. — Хай поспить. Розбуди його за кілька годин і змусь випити більшу частину рідини в склянці. А ще ліки проти лихоманки о п’ятій, добре? Його температура, ймовірно, ще підвищиться, але до п’ятої більш нічого не давай.

Я записала все у блокнот. Боялася, щось зрозумію неправильно.

— Увечері треба буде все це повторити. Впораєшся? — Натан закутався, як інуїт, і попрямував у сніг. — Просто перечитай цю теку. І не панікуй. Будуть проблеми — просто зателефонуй мені. Я все тобі поясню. Якщо буде справді потрібно, я повернуся.

Коли Натан пішов, я залишилась у Вілловій кімнаті. Я боялася піти звідти. У кутку стояв старий шкіряний фотель із лампою для читання, може ще з минулого життя Вілла. Я згорнулася на нім калачиком із книжкою оповідань, яку витягнула з шафи.

У кімнаті було на диво спокійно. Крізь шпарини у шторах я бачила навколишній світ, красивий і непорушний під білою ковдрою. Всередині було тепло й тихо, лишень дивний стукіт і шипіння центрального опалення переривали мої думки. Я читала, від часу до часу перериваючись, щоб глянути, як мирно спить Вілл, і я збагнула, що в моєму житті не було такого моменту, коли я просто сиділа в тиші й нічого не робила. У нашому будинку з його нескінченним гудінням пилосмока, ревінням та вищанням телевізора я виросла незвиклою до тиші й безгоміння. У рідкісні миті, коли телевізор відпочивав, тато вмикав старі записи Елвіса й слухав їх на повен звук. Та й кав’ярня рідко відпочивала од шуму та галасу.

Тут я могла прислухатися до власних думок. Я майже відчувала своє серцебиття. Як не дивно, мені це сподобалося.

О п’ятій на мій мобільник надійшло повідомлення. Вілл зарухавсь, і я схопилася, щоб добігти до телефону, перш ніж він розбудить Вілла.

Немає поїздів. Ви змогли б залишитися в нас на ніч? Натан не може.

Камілла Трейнор

Не встигнувши й подумати, я відписала:

Авжеж.

Я зателефонувала батькам і сказала, що залишаюся на ніч. Моя мама наче відчула полегшу. А коли я сказала їй, що мені за це заплатять, вона дуже втішилась.

— Знаєш що, Бернарде? — сказала вона, трохи прикривши телефон рукою. — Їй вже платять за те, що вона спить.

Я почула, як батько вигукнув:

— Дяка Богові, вона знайшла роботу своєї мрії!

Я надіслала текстове повідомлення Патрикові:

Мене попрохали залишитись на роботі, я передзвоню пізніше .

Відповідь надійшла за декілька секунд.

Сьогодні в мене крос по снігу. Добра практика перед Норвегією!

Цілую. П.

Я здивувалась, як можна так радіти думці про біг за мінусових температур у майці й спортивних штанях.

Вілл спав. Я приготувала собі їжу й розморозила суп на випадок, якщо він пізніше захоче поїсти. Розпалила вогнище — ану як Віллові покращає й він переміститься у вітальню. Я прочитала ще одне оповідання й задумалась, скільки часу минуло, відтоді як я востаннє купляла собі книжку. В дитинстві я любила читати, але потім я не читала нічого, крім журналів. Трина — ось хто любив читати. Тому, беручи до рук книжку, я відчувала, що вдираюсь на її територію. Я думала про те, що вони з Томасом поїдуть в університет, і зрозуміла, що й досі не знаю, почуваюся від цього щасливою чи сумую… або й складніше, десь між тим і тим.