Джоджо Мойєс - До зустрічі з тобою

Натан зателефонував о сьомій. Здавалося, він радий, що я залишуся.

— Я не можу додзвонитися до містера Трейнора. Я навіть зателефонувала на міський номер, але мене перемикнуло на автовідповідач.

— Так. Ну… Його й не буде.

— Не буде?

Раптом я інстинктивно запанікувала, подумавши, що в будинку всю ніч будемо лише ми з Віллом. Я боялася знову зробити серйозну помилку, ставлячи під загрозу Віллове здоров’я.

— Може, тоді я зателефоную місіс Трейнор?

На другому кінці — коротка пауза.

— Ні. Краще не треба.

— Але…

— Послухай, Лу, він часто… він часто кудись ходить, коли місіс Ті ночує за містом.

Лише за хвилину-дві я зрозуміла, на що він натякає.

— А…

— Добре, що ти там, і край на тому. Якщо ти певна, що Віллові краще, то я прийду рано-вранці.

Є звичайні години, а є непридатні ні до чого, коли час тягнеться, відстає, а життя — реальне життя, — здається, існує десь далеко. Я трохи подивилась телевізор, поїла та поприбирала на кухні, безшумно переміщаючись по флігелю. Нарешті повернулась у Віллову кімнату.

Коли зачинила двері, він поворухнувся й підвів трішки голову.

— Котра година, Кларк? — його голос трохи приглушила подушка.

— Чверть по восьмій.

Він опустив голову й перетравив це.

— Можна мені пити?

У його словах більше не було ні гризькості, ні ущипливості. Неначе хвороба нарешті зробила його вразливим. Я дала йому напій і ввімкнула біля ліжка світло. Потім сіла на край ліжка й торкнулася його лоба, як це робила моя мама, коли я була дитиною. Він досі був трохи гарячим, однак далеко не таким, як раніше.

— Холодні руки.

— Ви вже скаржилися.

— Справді? — Здавалося, він був щиро здивований.

— Хочете трохи супу?

— Ні.

— Вам зручно?

Я ніколи не знала, наскільки йому незручно, але підозрювала, що більше, ніж він показував.

— Було б добре перевернутися на другий бік. Просто перекотіть мене. І не треба мене садовити.

Я полізла на ліжко й пересунула його так дбайливо, як могла. Він уже не був зловісно гарячим — звичайне тепле тіло з-під ковдри.

— Ще щось потрібно?

— Хіба вам не треба йти додому?

— Усе гаразд, — мовила я. — Я залишаюся на ніч.

Надворі вже давно розсіялись останні відблиски дня. Сніг і далі падав. За вікном на ґанку сніжинки купалися в блідо-золотавому меланхолійному світлі ліхтаря. У цілковитій тиші ми сиділи й споглядали гіпнотичне снігопаддя.

— Можна запитати? — сказала я нарешті. Я дивилась на його руки на простирадлі. Здавалося дивним, що вони, такі звичайні, такі сильні на вигляд, усе ж ні на що не придатні.

— Підозрюю, що ви й так запитаєте.

— Що сталося? — З думки не йшли сліди на його зап’ястках. Це була єдина річ, про яку я не могла запитати відверто.

Він розплющив одне око.

— Як я став таким? — Коли я кивнула, він знову заплющив очі. — Аварія з мотоциклом. Не моїм. Я був безневинним пішоходом.

— Я думала, це через катання на лижах або банджі-джампінг, щось такого плану.

— Усі так думають. Божий жарт. Я переходив дорогу біля свого будинку. Не тут, — сказав він. — Біля мого лондонського дому.

Я роздивилася книжки на його книжковій полиці. Серед романів, засмальцьованих книжок кишенькового формату в м’якій обкладинці, були й ділові книжки: «Корпоративне право», «Поглинання», довідники з невідомих мені дисциплін.

— Невже не існувало жодного способу працювати далі?

— Ні. А також жити в квартирі, відпочивати, просто жити… Здається, ви зустрічалися з моєю колишньою подружкою, — пауза не змогла приховати гіркоту в його голосі. — Але мені, мабуть, треба бути вдячним, бо якийсь час лікарі взагалі не йняли віри, що я виживу.

— Ви ненавидите це? Я про життя тут.

— Так.

— Чи є у вас можливість знов жити в Лондоні?

— У такому стані — ні.

— Але вам може покращати. Натан сказав, що в лікуванні цього виду травм наявний значний прогрес.

Вілл знов заплющив очі.

Я почекала, поправила його подушку й ковдру на грудях.

— Пробачте, — сказала я, сівши рівно, — якщо я ставлю забагато запитань. Хочете, щоб я пішла?

— Ні. Побудьте ще трошки. Побалакайте зі мною. — Він ковтнув. Його очі розплющилися знову й погляд зустрівся з моїм. Здавалося, він нестерпно втомився. — Скажіть мені щось хороше.

Якусь хвилю я вагалась, а потім відкинулася на подушки поруч із ним. Ми сиділи майже в темряві, спостерігаючи за сніжинками, що, на мить блимнувши, зникали в чорній ночі.

— Знаєте… Я колись про те саме прохала свого тата, — нарешті сказала я. — Та якщо я розповім вам, що він відказував, ви матимете мене за божевільну.