Кристина Лукащук - Сусід

— Думаєте я сам не знаю, що це марнотратство. Думаєте сам не бачу, що дизайнер, якого запросили самі власники й гроша ламаного не вартий. Знали б ви, Вікторіє, скільки ми йому за цей проект заплатили. А скільки ще за те, що той клятий дизайнер сам власноручно за тими вазами, шторами та іншими витрибеньками їздив аж до Італії. Добре, що за квітками не спало йому на думку їхати до Голандії, — чоловік важко затряс головою, — і не думайте, що я не намагався їх схаменути. Втручався як міг. Казав, що якби хоч якась позолота, колони, ліпнина… то може б воно того і вартувало… ет, — розчаровано махнув рукою, наче щойно знову пережив свою поразку.

— Тоді навіщо воно вам, той інтер’єр? — щось я нічого не могла поскладати докупи, ще й до того вражена його смаком.

Засновники завжди були такими заощадливими, якщо не сказати скупими. Для того аби вибити якісь кошти, аби заінвестувати у вигідний і прибутковий проект, треба було добре попотіти. Ціла гора документів, розрахунків, аналізів. Іноді аж зло брало — не для себе ж старались. Ми ж мали лишень зарплату, нехай і непогану, але й вона не дуже вже від нас залежала. Іноді премія — це коли вдалось заінвестовані кошти подвоїти. Ще й питання, а чому так мало грошей вклали у вигідний проект і чи ще можна повторити. Аякже, хтось на тебе чекає з розпростертими руками. Нема кому й нагадати, що навіть те, що вклали — мало не зубами виривали у засновників. Тому така несусвітня щедрість — більше як диво.

— Та воно мені, Вікусе, сто років не треба, — шеф, здається, знайшов в моїй особі людину, яка, нарешті, готова його вислухати, — я б за таке, — розвів руками, скривившись, наче кислицю з’їв, — й гроша ламаного не дав. Так ті, -багатозначно підніс палець вгору, — наче сказились, дай їм за три тижні півтори мільйони та дай…

– І що, дали? — не вірила своїм вухам.

— Дав, — гордо. — А ти спробуй їм не дай, того, що вони хочуть — завтра на цьому кріслі інший сидітиме, який дасть.

— Але ж як? Це ж жодна інвестиція…

— А навіщо їм інвестиція. Їм відкат давай. От ми й ремонт зробили. Вартість творів мистецтва ніхто перевірити не може. Тут справа домовленостей і ніяких тобі фіксованих розцінок в Державних Будівельних Нормах. От за цього Труша знаєте скільки заплатили? — і не діждавшись від мене й припущень, сам відповів — сто сімнадцять тисяч.

— Ого! — вирвалося в мене.

Таки Труш. Іван.

— От вам і ого. Думаєте все так просто? — аукціон, довідка експертизи, довідка на довідку ще однієї експертизи, тепер державної, а за ними ще третя — з-за кордону — для певності.

– І що? Таки Труш? — мені зробилося не піддавано цікаво.

— А хто його знає. Труша й за його життя настільки вдало підробляли, що сам автор з трудом відрізняв, а що вже сьогодні… Але чекайте-но, ми ж не про Труша мали побалакати, — чоловік раптом сам себе обірвав на пів-слові. — Щось я й справді розбалакався…

— Чому тоді я тут? — задала я резонне запитання.

— Річ в тому, — Генадій Юрієвич раптом спохмурнів і наче зробився ще нижчий, — річ в тому, що справи в банку не найкращі. Що б ми не робили, як би не старались — апетити в засновників такі, що годі задовольнити. Один з них порадив нам Володимира Петровича. Зі своїх джерел я отримав деякі дані щодо цього чоловіка. Особистість і справді неординарна та й спеціаліст з нього першокласний але… працює він так, наче сьогодні останній день — на грані фола. Та що найцікавіше — завжди виходить сухим з води. То ще та бестія… — чоловік замовк, мабуть, зважував чи сказав все і чи при цьому не сказав забагато.

— А до чого ж тут я, — спитала, вийшовши з трансу, в який мене ввела його одкровенність.

Поки керуючий банком розповідав про новоприбулого, зі здивуванням вслухалася в ті метеморфози які відбувалися зі мною. Наче поринула в чудовий сон в якому хоробрий і мужній рицар, зовнішністю разюче схожий на Володимира Петровича, рятує тендітну миловидну царівну, себто мене. І так мені від того гарно і спокійно на душі, наче нарешті сталося те, що уже давно повинно було статися.

— Безумовно, ні до чого, — чоловік знову всміхнувся.

За таку здатність шефа швидко вистигати й далі перебувати в доброму гуморі, чоловік користувався повагою серед підлеглих.

— То що я можу зробити?

— Оце вже інше запитання. По суті, — задоволено потер руки, — вам, Вікторіє, доведеться всього-навсього бути на сторожі.

— На сторожі чого? — ситуація виглядало занадто кумедно, аби бути серйозною.

— Аби, борони Боже, нічого не сталося, — в голосі загрозливо забриніли нотки роздратування.