Кристина Лукащук - Сусід

Травень, а така спека, що не хочеться нічого не себе вбирати. То навіщо себе силуватиму? До мене й так ніхто не заходить, хіба іноді пара заангажованих хоче мені розповісти таємницю про Бога. Я їм завжди чемно відмовляю, не відчиняючи дверей, хоч і цього не мушу робити. Ходжу по квартирі цілком оголена і місця собі знайти не можу. З голою людиною воно завжди так — все раптово стає тобі тісним: кімнатні капці, ланцюжок на шиї, перстень на безіменному пальці лівої руки, твоє власне ліжко і навіть помешкання.

Кухня — коридор — кімната — оце й увесь мій маршрут. Хіба що, підійшовши до вікна, можу розширити траєкторію свого руху рівно настільки, наскільки далеко сягає погляд. З вікна кухні буквально на кілька метрів, бо погляд болюче впирається в обдрипані стіни хрущовки навпроти, а з вікна спальні — ген аж до обрію. Аж туди, де сизо. Де небо родичається зі землею. Де між ними тільки вкрита пеленою туману зелень дерев і мелодійні співи пташок, про які лиш можу здогадуватися.

Готуюсь до сну. В руках ситцева нічна сорочка яка вже встигла добряче остогиднути за той час поки я тут. Поки гола — наче між двома світами. Між тим в якому спала в шовкові і тим де сплю в тому, що більшість…

За якийсь час безцільного стояння біля вікна зловила себе на думці, що я… прислухаюсь. Так. Я чекала… на ті звуки за стіною, які вчора так безцеремонно висмикнули мене зі сну. Оце так… Виходить — цій події я надала значно більшого значення, аніж би мені того хотілось. Можливо, як би не ті звуки вчорашньої ночі за стіною, то я й досі перебувала б у собі, мов у летаргічному сні.

До вчора намагалася ні про що не думати, ні про що не згадувати. Намагалась уникати геть всього аби не зворухобити свою душу. Була як хворий з ампутованою ногою. Її вже нема, а він її чує. Боялась підвестись, подивитись якої ж частини душі в мене нема? Страшно. Ще не зараз.

Але ті звуки за стіною… З вчорашнього вечора їх відлуння безцеремонно вселилися в мій мозок. Не покидала думка, що чоловік, який учора заставив звиватись жінку наче вужа на розпеченій блясі, мусив бути… іншим.

, який заставляв жінку плакати, мимоволі вселив в мене… надію.

О! Здається, за стіною хтось таки є. Силоміць відриваюсь від кривої смужки злиття неба зі землею. Інстинктивно намагалася знайти відповідь за вікном, бо тут, в моєму помешканні, її чомусь немає. Не зауважила, що вже стемніло. Навпомацки пробираюсь до потрібної стіни. Якраз в ногах ліжка. Вона така ж гола як і я. Відчуваю, що трохи промерзла, але не вбираюсь, бо боюся змарнувати час і пропустити щось важливе. Притуляюся до неї. Спочатку обличчям, а згодом і всім тілом. Стіна приймає мене. Вона на диво тепла і єдвабно гладесенька — як тіло цілковито молодої дівчини. Я розставляю руки, наче хочу обійняти її. Стіну? Дівчину? Виходить якесь розпяття, тільки з тилу. Отак з розпростертими руками, наче птаха, яка намагається злетіти, перетворююсь в слух.

Якщо заплющити очі і довго-довго вчуватись, то можна все бачити. Ніби-то бачити. Я була в тій квартирі, коли там робився ремонт. Ми всі з цілого під’їзду там були, бо роботи велися дуже довго і дуже гучно. Спочатку було навіть цікаво — хто ж затіяв несамовитий ремонт в такому скромному будинку як наш. А виявилося все значно простіше, ніж гадалося. Сусіди видали доньку заміж за іноземця, от він і вирішив зробити в її квартирі ремонт на випадок, якби їм довелося сюди приїздити. Але пройшло вже кілька місяців, а в квартиру так ніхто й не навідався. Видно тому її й продали. Зате всі сусіди там були і весь ремонт бачили. А мені впало в очі планування. Бо хоч помешкання було двокімнатним, зате кухня в нього значно менша від моєї. Це мене здивувало.

Прилинувши до стіни, мені не вартувало жодних зусиль уявити кімнату, яка була по той бік перегородки. Пофарбований світло-персиковою фарбою, покій світився, коли заходило сонце. Великі, на замовлення дубові підвіконня з легкістю могли вмістити на собі людину. Ліжко, мабуть, стояло саме з того боку біля котрого я принишкла.

Невже вони привезли зі собою песеня? Тоненьке, наче павутина, скавуління ледвовловимо долинуло до мого вуха. Почула як мороз пробіг по шкірі і та вкрилася дрібнесенькими пухирцями. Холодно? Ні. Раптом стало до болю нестерпно від одніє думки, що я більше тих очікуваних звуків не почую. А як же ж моя надія?

Завиваня повторилось, але значно голосніше. Стало очевидним, що то ніяке не цуценя, а жінка породжує ті звуки. Та ж жінка, що учора всіма фібрами душі ловила задоволення.