Кристина Лукащук - Сусід

— Генадіє Юрієвичу, викликали? — стояла в дверях тільки-но вибило другу годину.

— Вікторіє Миколаєвно, для чого аж так офіційно з порогу — викликали. Я ж казав — заходьте, побалакаємо. Чи може вас чим образив, то вже вибачайте — не хотів, не хотів, — натхненно тараторив керуючий банком, не зважаючи на мій погляд, повен здивування, здійняті вгору брови і розгубленість, яка мене сковувала і змушувала стриміти в одвірку, як скалка в пальці.

— Та ні, не образив мене ніхто, просто я… я не впізнаю вас, Юріє Генадійовичу, — вичавила я зі себе повільно, намагаючись вловити реакцію чоловіка на мої слова.

— О, чудово, чудово, — керуючий задоволено потирав руки, — я ж бачу, Вікторіє Миколаївно, що ви все ще залишаєтесь відвертою і чесною. Чудово, чудово! — чоловік не приховував радості.

Щось новенького. Відколи ж це моя нездатність кривити душею, через яку не раз сама страждала і яку при кожній нагоді Юрій Генадієвич ставив мені як докір, стала чеснотою йому до вподоби.

— Гаразд, про що ми мали балакати? — що ж, спробувала я включитись в гру, яку запропонував шеф.

— О, Вікторіє, це ж зовсім інша розмова, — вигукнув він, — ви ж не проти що я вас так називатиму?

Низькорослий, з небритою шиєю, з трохи задовгими рукавами на піджаку, зате з кубинською сигарою в короткопалій правиці чоловік виглядав доволі гротескно і я мимоволі всміхнулась, незважаючи на не вельми приємну ситуацію.

— Ні, звичайно, не проти. Але одразу хочу безапеляційно заявити, що вас й надалі називатиму по імені й по батькові, — випалила я.

— Хай буде по вашому, Вікторіє. Хай буде по вашому, — задер вгору руки чоловік, наче звертався до небес, які от-от мали розкритись йому на зустріч.

Аромат дорогого тютюну поступово наповнював його кабінет. Я уважно розглядалась навколо, наче й справді була тут вперше. Нічогенько так. Кабінет вигідно відрізнявся від свого господаря. Тут очевидно попрацював дизайнер, та ще й який. Все: від клямки і до письмової ручки на столі — в одному стилі. Все дороге, але нічого не кидається в очі — ось чому я, мабуть, уваги не звертала до сих пір на всю цю красу. Зрештою, відомо, що гармонія завжди викликає відчуття природності, наче воно саме так і має бути, наче воно по іншому бути б не могло.

На столі — шість ваз і всі як одна зі синього венеційського скла. В кожній по свіжій гілочці троянди, які ростуть китицями. Ніжно рожеві. Цікаво хто їх йому сюди приносить і ще цікаво чи вони завжди тут були? Можливо, досі у вазах стояли інші квіти: іриси, флоксії, нарциси? Фіранки на вікнах з тонкого білого єдвабу, наче нижня спідниця нареченої. Зачіплені з витонченою простотою тоненькими стяжками за ковані карнизи. Ніяких тобі важких гардин, металевих завитків. Все дуже романтично, але водночас строго і по-діловому. Над столом Генадія Юрієвича живопис… Схоже Труш… На протилежній стіні однакового розміру дошки з цікавими геометричними орнаментами виконані на основі левкасу. Щось сучасне. Мабуть, авторська техніка. На підлозі кілька скульптур, які перегукуються з декоративними пластами на стінах. Цікаво де вони їх знайшли?

Мабуть, я зашарілась, зауваживши невластиву собі сентиментальність на роботі, бо шеф спинив на мені зацікавлений погляд. Складалось враження, що йому нестерпно кортить щось сказати, але повагавшись, видно вирішив змовчати.

— Юріє Генадієвичу, пробачте, але я тільки щойно зауважила з яким витонченим смаком виконаний дизайн інтер’єру вашого кабінету.

— Вікторіє, не жартуйте! Та ви й не могли нічого зауважити, бо ж тільки вчора тут усе закінчили. Бачите — ще й квіти свіжі. Чи думаєте я їх сам щоранку купую на базарі? Чи мій водій? — реготав шеф.

Цілком розгубилась і намагалася згадати коли й справді востаннє тут була? Тиждень, півтори тому? Так, я була тут таки майже два тижні тому. Невже за такий короткий термін можна простий примітивний кабінет керуючого банку перетворити на середовище, яке достойне місця на шпальтах найпрестижніших глянцевих журналів з архітектури та дизайну. З подивом відзначила, що задовгі рукави шефа вже якось не виглядали так однозначно смішно…

— Справді… Минуло майже два тижні як до вас не заходила. Але… невже за такий короткий… — я не договорила.

— Звичайно, звичайно, можна, — перебив він мене. — Особливо, коли на це є гроші.

Чоловік на мить задумався. Скрушно похитав головою, знизав плечима. Та за мить, одним коротким рухом відігнавши від себе непрохані спогади, всміхнувся до мене.