Кристина Лукащук - Сусід

Невже все так очевидно, подумала я і раптово похолола. Невже цей немолодий уже чоловік в піджаку зі задовгими рукавами та любов’ю до позолоти з ліпниною, настільки уважний та ще й з такою тонкою організацією чуттєвості, що за тих декілька хвилин, за які я ще й сама не встигла до кінця второпати, що зі мною відбувається, і що попри своє власне бажання потрапила таки під чари новоприбулого, а він… а Юрій Генадійєвич уже все побачив, зрозумів, відчув й тепер хоче мені засліпленій очі відкрити, від помилок застерегти.

В черговий раз за сьогодні по новому глянула на шефа. Чоловіка, з яким пропрацювала уже шість років і якого вважала таким собі простакуватим селянином, який завдяки своїм родинним зв’язкам, напористості і не вельми чіткими та непохитними принципами досяг певного положення в суспільстві. Виявляється, я помилялася. Виявляється, що він просто не мав можливості проявити свої найкращі якості. І от сьогодні керівник показав своє справжнє обличчя. Треба ж так: в один день стільки приємних несподіванок. Цікаво, що ще мене чекає сьогодні.

Чоловіка, мабуть, налякав вираз мого обличчя, бо він якось раптово підібгався і несподівано спритно, як на його важкувату фігуру, обігнув стіл і заховався наче в панцері у своєму великому презентабельному директорському кріслі з чорної ультратонкої шкіри.

Я зашарілася. Відчула як мимо моєї волі, обличчя вкрилось рум’янцями. Здавалася собі дівчиськом, якого матір застукала на гарячому. Попри все відчувала, що цей чоловік поволеньки робився непомірно рідним.

— Та перестаньте, Юрію Генадієвичу, що може статись? Я вже доросла.

Густі чорні з твердої щетини брови, що зазвичай стерчали списами врізнобіч блискавично злетіли догори, вистобурчись в одному напрямку.

— В тому то й річ, в тому то й річ, — бурмотів чоловік, цілковито збитий з пантелику. — Тому й хочу просити, аби ви за ним приглянули.

— За ким?

— Та ж за Володимиром Петровичем.

От воно що. А я — добросердечний, уважний, тонкої структури… Ех… Знову глянула на керуючого. Той самий, що завжди. Тільки рукави на піджаку наче стали ще довшими.

Розцінившив моє мовчання як згоду, чоловік продовжував натхненно говорити, що мовляв я тепер повинна пильно стежити за діяльністю новоприбулого, бо хто як не я першою знатиму про наміри чужинця. І от коли зауважу щось незвичне, чи щось, що мене насторожить, або щось, що може загрожувати цілісності банку, то повинна негайно, без зайвих церемоній повідомити йому, Юрію Генадієву, а за те… за те я буду отримувати в конверті додаткову винагороду. Поки що невеличку, але згодом… і він багатозначно замовчав.

— То що ви згодні, Віктоіє Миколаєвно? — цілком офіційним тоном закінчив розмову керуючий.

Ошелешена почутим я продовжувала мовчати, вибалушивши на нього свої, враз спорожнілі і позбавлені будь-якого почуття, очі. За коротку мить таке несусвітнє розчарування.

— От і добре. Я й не сумнівався, що ви мене зрозумієте і підтримаєте. — чоловік встав з-за столу, відсунув праву шухляду, щось звідти взяв і цілком впевнено попрямував в мій бік. — Це вам. Невеличке заохочення.

Я відсахнулась.

— Ну що ви, що ви, беріть. Ви ж не маленька, — повторив мої слова і криво всміхнувся.

Це були десять тисяч гривень.

Прийшовши додому, в той день я ніяк не могла налаштуватись на звичний лад. Не скинувши ні спідниці, ні блузки сиділа на канапі і начебто чогось чекала. Чого? Що раптом пролунає дзвінок і Генадій Юрієвич таким як завжди фамільярним тоном сповістить, що він пожартував і ніякої потреби стежити за Володимиром Петровичем немає, бо то хороший чоловік з бездоганною репутацією, а тих десять тисяч — то премія за мою багаторічну відданість банку? Мабуть, таки ні. Бо якщо шеф й вирішив розкошелитися попри свою усім відому фірмову скнарість, то справа виглядає серйозно. Ні, не те…

Виходила за хлібом. Магазин навпроти будинку, де мешкаю, а я так втомилась, наче в інший кінець міста добиралась. Все. Годі. Думаю кілька днів можна буде з дому не виходити.

О, тепер можна й колготки зі себе зняти, бо стиснули ноги так, що певно в мешти на розмір менші би влізлася. Блюзка… Понюхавши під пахвами, вирішила кинути прати. І чому не можна носити хоч два дні поспіль одне й теж? Бабця оповідала, що колись тих сорочок вишиваних треба було мати стільки, аби кожен день іншу брати цілий місяць. Бо часу прати не було, а якщо вже гора назбирувалась, то пралося цілий день.