Кристина Лукащук - Сусід

Серце опустилося в п’ятки, в низу живота замлоїло. Так давно уявляла собі, що почую ці слова, але тепер, коли вони прозвучали насправді — втратила дар мови.

— Вікторіє Миколаївно. Це ви? З вами все гаразд? — стурбованим не на жарт голосом перепитував мій безпосередній керівник, Володимир Петрович.

— Так, звичайно, це я. А хто ще може зняти трубку в моєму кабінеті? — потроху приходила до тями.

— Не знаю… я чомусь завагався, коли… коли не почув відповіді… думав з вами щось сталося, — чоловік виправдовувався. Наче.

Він виправдовується! Він зніяковів. Він… Цього не може бути… Невже й справді мрії збуваються? Володя подобався мені з першої миті як тільки-но його побачила. Навіть до того як цю симпатію усвідомила. Ще тоді, коли в моїй душі панували сякі-такі мир та злагода. Запав в душу, як то кажуть, з першого погляду. З моменту, коли мені представили його як безпосереднього керівника.

— Від сьогодні ви, Вікторіє Миколаївно, цілковито належите цьому чоловікові. І душею, і тілом, — на всі зуби всміхаючись, прорік Генадій Юрієвич, вважаючи напевне, що займаючи посаду керуючого банком, може дозволити собі недвозначні жарти.

— Ну, що ви, що ви, з жінками так не можна. Тим більше при першому ж знайомстві, — вступився тоді за мене новоспечений керівник. — Все буде як завжди. Виконуйте свою роботу і ні за що не переживайте, Вікторіє Миколаївно. Я чоловік строгий, але ж не узурпатор. Шаную приватне життя, так що ніяких позаурочних чи роботи на вихідних. Хіба що… хіба що форс-мажор, звичайно.

Високий, стрункий в добре скроєному костюмі чоловік випромінював неймовірний такт, галантність і запах дорогого одеколону. Мені потроху деревяніли ноги і пітніли долоні. Таких чоловіків тут досі не було. Були інші, були й вищі і, мабуть, миловидніші, але цей… цей з… Я тоді одразу й не могла збагнути, що у Володимира Петровича не так. Не так як у інших… Тільки згодом зрозуміла, коли уже звикла… Коли могла спокійно розглядати, слухати і… відповідати. Це та особлива інтелігентність, яку не купиш за гроші. Бо саме тоді і не дуже дорогий костюм на тобі сидить як влитий і завжди напастовані мешти якось по особливому сяють.

О, Господи, а якщо він на прощання захоче поцілувати мені руку? Я помру від сорому, коли він візьме мою мокру і холодну долоню. Тихцем, аби ніхто не бачив, я намагалася витерти об боки маринарки спітнілу правицю. Хотілось безкінечно розглядати й розглядати цього незвичайного чоловіка, але переживання мене спаралізувало. Не могла думати більше ні про що, крім як про те, що рано чи пізно доведеться прощатись.

Раптом на столі мого новоприбулого керівника задзеленчало.

— Перепрошую, я підійду, — винувато всміхнувшись, чоловік кивнув в бік телефону.

Ми з керуючим також всміхнулись йому у відповідь. Розуміюче. За мить зрозуміла, що розмова затягнулась, тож ледве кивнувши на прощання головою, покинули його кабінет.

— Як він тобі? — керуючий не церемонився.

В ту ж мить, як прозвучало його запитання, до болю чітко усвідомила, що між чоловіками, які працюють в банку, чоловіками яких я досі знала і моїм новим керівником — прірва. І не просто прірва, а неподолальна прірва.

— Не знаю. Начебто нічого, але треба попрацювати разом, тоді щось можна буде сказати напевно, — почув чоловік від мене.

Тоді я навіть на мить не задумувалась над тим, куди приведе оте таємне захоплення і… покривання.

— Молодець, — Генадій Юрієвич по-панібратськи поплескав мене по плечу, — я знав, що на вас можна розраховувати.

— Це ви про що? — все ще витаючи в мріях, я намагалася не дихати, аби цілковито не розтратити запах одеколону того, хто щойно так несподівано вразив мене.

— Зайдете по обіді, побалакаємо.

Німий подив застиг в очах, але я ствердно кивнула головою. Всю обідню перерву сушила мізки над тим, що може стати темою для балачок між керуючим банком та керівником фінансового відділу інвестицій, себто зі мною. Не в тому річ, що Генадій Юрієвич ніколи не викликав мене до себе і ми ніколи не розмовляли. Звичайно, ні. Навпаки, ми багато часу проводили разом, вирішуючи поточні проблеми, плануючи наступні кроки, зі всіх сил намагаючись підвищити показники, які чомусь стрімко падали. Засновники поки що коректно висловлювали незадоволення. В них щойно почав розпалюватись апетит, а банк не встигав за ним. Отже здивувало мене не те, що маю після обіду з’явитись на ясні очі керуючого, а те, яким тоном він про це сказав. Якось так примирливо, по-домашньому. Я б навіть сказала — надто солодко, що аж приторно. І це той чоловік, який ніколи не рахувався з чиїмись емоціями. Треба погодитись, що це більше ніж дивно.