Кристина Лукащук - Сусід

Також заявляю, що і в подальшому не буду мати претензій до нього.»

В кінці документу стоїть мій підпис.

Достоту як мій. Але не він.

Холодно.

Озираюсь навколо і усвідомлюю, що нічого не бачу. Кудись раптом поділася моя реальність. Та, в якій досі жила… існувала…

Панічно намагаюсь вибудувати іншу… Нову… Де є місце тим словам з щойно прочитаного паперу, які зруйнували за мить те, що ліпила як вміла роками… Для цілісності простору бракує інформації…

Замерзлими враз пальцями беру інший папір. На ньому зафіксований акт всиновлення. Копія паспорту. Виявляється, в нього є дружина — Зайченко Оксана Миронівна, шістдесят першого року народження.

Спочатку руки, а далі я вся починаю труситися дрібним загрозливим тремтінням. Сльози? Більше нема. Злість? Вся також вийшла зі сльозами. Але ж якось потрібно спинити той трем.

Відрухово витягую з торби пальто і вбираю на голе тіло. Я досі не вбрана, лише майтки і станик зі суцільного гапту, які позавчора купила, піддавшись хвилевій забаганці.

Хоч добре знаю, що нічого не знайду — все одно шукаю. Можливо, десь на дні хоч якась краплина алкоголю. Таки ні. Йду до вхідних дверей. За мить тисну гудзик дзвоника.

— Хто там?

Слава богу, він вдома.

— Вікторія.

— Добридень. — Широко відчиняє двері.

Всміхається? Чекав?

— Маєте каву?

— Авжеж.

— А коньяк? — Переминаюся з ноги на ногу в одвірку.

– І коньяк є. То що заходиш?

Він перейшов на «ти» вмисно, чи то вихопилось йому випдково.

— Так.

Раптом наші погляди стрічаються на моїх босих ногах.

Всміхаємось. Обоє. Не знала, що усміх так сильно може зблизити. Що все інше тоді може виявитись зайвим…

— Я все продумала. Продамо мою квартиру, переїдемо в інше місто і почнемо все з початку, Сашко. — Тулюся до нього ще щільніше, наче хтось намагається його в мене забрати. Мабуть таке відчуття, бо в чужому ліжку. — Нащо вона тобі? Молода, виснажена, психічно неврівноважена… відпусти її.

— Я також про це думав, — тихо проказав він.

Ого! Про що він також думав? Він не міг знати про квартиру. Я ж нікому про неї не говорила. А про сина… все ще з нетерпінням і острахом чекаю першої слушної нагоди, щоб сказати йому про це.

— Про що? Думав про що?

— Я не знав про квартиру. — Всміхнувся, наче прочитав мої думки.

Його тепла, повна чуттєвої ніжності долоня погладила моє плече.

Слава Богу. Бо вже всяке можна було б подумати. Тепер мабуть сам час, щоб сказати про малого. Шалено калатає серце. Впріли долоні і тонкою цівочкою зрадливо тече з-під пахви піт. Завмерла. Намагаюсь не дихати. Почуття любові і ніжності до цього завжди самотнього в душі чоловіка розривало мене з середини.

— Про те, що втомився від неї, від її повчань, очікувань, істерик, невиправданих надій… — наче до себе говорив він.

Скамянілий погляд втупився в стелю, наче звідти читав текст своєї сповіді, яка от-от мала стати й моєю.

— Розумію… Ти ж будеш не проти, якщо… — скориставшись паузою, хотіла сказати про малого.

— Від її чорних, велетенських очей, в яких кожного-кожнісінького дня німий докір. — Продовжував зчитувати зі стелі текст втомленим голосом, не зауваживши мого несміливого втручання. — Від її німого болю, затравленого кохання, від її надмірної прив’язаності, надокучливої ніжності… — Затнувся, наче напис на стелі зле відчитувався. — Зрештою, втомився від її малої, яка до того ж тільки її, а не моя…

Мимоволі й сама звела погляд на стелю. Може, останньої фрази там не було, можливо він сам її придумав… Можливо…

Можливо… Володька добре подбає про сина.