Кристина Лукащук - Сусід

— Не бійся, дитинко, я тебе не скривджу. Коли побачила тебе вперше на автовокзалі, то аж заклякла — давно не стрічала такої наляканої жінки. Але ж ти тепер не сама, тому й наважилась підійти. Колись дуже давно, я вже таке одного разу бачила… — Зробила паузу, аби відчути чи я розумію нею сказане. — Чи ти думаєш я підходжу до всіх на вулиці? — Жінка весело розсміялась від свого здогаду.

— Ви були посеред… — Виправдовувалась я.

— Циганів? — вихопила в мене з уст господиня.

— Так. — Я почервоніла з ніг до голови.

— Я також знайшла там вільне місце як і ти. — Все ще сміючись, пояснювала жінка. — А що? Я видалась тобі схожою на циганку?

Не встигла я ще відповісти, як Марія знову засміялась, зауваживши мій погляд, що ковзнув по довгій спідниці.

— Так. — Погодилась я, даючи зрозуміти, що вона вірно все витлумачила.

— Довга спідниця… Так, через неї мене часто приймають за… за екстравагантну особу, але циганку — ні. — Жінка не приховувала того, що моє припущення її веселило. — А колись, дитинко… — Мені подобалось як вона кликала мене дитинкою. — Всі жінки ходили в довгих спідницях, бо це добавляло їм енергії, яка йшла від землі. А ще… робило спокусливішою в очах чоловіків. — Жінка з-під вій глянула в мій бік.

Сміх зробив її молодшою на років десять. Думаю в ту мить ми виглядали на однолітків.

— Справді? Я ніколи такого не чула.

Мені захотілося, аби жінка розповіла мені більше про те, що знає.

— Так, Вікторіє. Мені про це розповіда бабця. Звичайно, вона не говорила про енергію. Поняття енергії — це здобуток сьогодення, але те, що жінка повинна ходити в спідницях для свого ж блага, то цього вона мене навчила.

— Що ще повинна робити жінка? — Марія мене зачаровувала своїми словами і лякала водночас.

— Вона не повинна боятись.

Ага. Нарешті. Це те, що я хотіла від неї почути. Це те ради чого вибралась попри заборону з’являтись без потреби в людних місцях пішла на автовокзал.

— Чого? — Пересохло в горлі.

— Води?

— Так.

Марія налила в склянку води з чайника.

— Вього. Всього не повинна боятися. Бо той страх може навічно поселитися в її душі і навіть, що значно гірше, жінка той страх може предати своїй дитині. Ти ж цього не хочеш, правдва? — Її темно сірі, немов сутінки, очі дивились мені просто в душу.

— Я не маю з ким поговорити. Мені самотньо. — Я наче виправдовувалась за свій страх. — Але ж звідки ви знаєте?

— Про страх?

Я свердно кивнула головою.

— Твоя самотність не має нічого до речі. А про страх — ти й сама добре знаєш. Думаєш, твоя блювота — це щось інше ніж страх?

Ого! Оце так собі відкриття. Та чи можна їй вірити? А якже тоді Володька? Що? Брехав? Добре, хай навіть той страх у мене є… Я ж бо то знаю про його походження. Банк, позика, Володька за тисячі кілометрів, я вагітна, але не одружена. Але як тоді ті, в кого цього всього нема? В них також страх?

— Я думала, що це… обов’язковий побічний ефект вагітності. Чогось там несприйняття…

— Ось… — Перебила мене жінка і наче засвітилась зі середини. — Ти сама щойно все сказала.

Не розуміючи дивилась на неї. Не зводила погляду з її сивих як передранкова туга очей. При контакті з ними мені чомусь робилось спокійно і затишно, як вдома. Раптовий біль штрикнув в саму душу. Коли я вже нарешті опинюся в дома… В себе в дома…

— Не розумію. — Витиснула з себе.

Попри бажання припинити розмову, яка мене все далі більше тривожила, хотіла докопатись до істини.

— Бачу, що не розумієєте. — Не приховувала смутку і… розчарування. — Шкода, що я тебе так пізно зустріла. — Раптом вирвалось в неї. — Ти не приймаєш не що інше — а своє дитя.

Ого! Чи я добре почула? Жінка з автовокзалу, яка знає мене всього якихось пів години звинувачує мене у тому, що я не хочу своєї ще ненародженої дитини? Це вже занадто. Інстиктивно хапаюсь руками за живіт. Хочу підвестись, але її сірі, мов перетинки крил у кажана, очі втримують мене на місці.

— Я… вас… цілком не розумію, Маріє. Я відмовляюся вас розуміти. — Звідки й взялася в мене хоробрість.

Хоч не можу піти, зате скажу, що думаю.

— Знаю, дитинко. — Її лагідний тон мене заспокоює. — Це не тільки твоя вина. Нас ніхто не вчить протистояти страху. Зауваж, що у жінок, які жили в тубільських племенах ніколи не було рвоти. А знаєш чому? — Не чекаючи від мене відповіді, продовжила. — Тому, що вони нічого не боялись. Вони знали, що тільки-но жінка народить — плем’я подбає про неї і про дитину. Зафіксовано навіть такий факт, що цикл місячних в тих жінок, які зв’язані між собою одним племенем чи колом спілкування, одинаковий. Це говорить про те, що вони могли вагітніти і виношувати дітей в один період. Тож завжди була впевненість, що хтось-таки вигодує твоє дитя, навіть якщо з тобою щось станеться. А що тепер, Вікторіє? Тепер жінка мусить подбати за все: забезпечити собі житло, відкласти грошей, придбати малюку найнеобхідніше. Дуже часто їй нікому помагати. Вона або цілком сама, або в той період, коли потребує найважливішої допомоги.