Кристина Лукащук - Сусід

Дівчина, мов у ві сні, замість дякую, киває головою.

Наступний шматок опиняється в тарілці, що стоїть переді мною. Ех, запізніло шкодую, що не приготувала теплої поливки. З неабияким подивом ловлю себе на тому, що повертаюється моє смакування кулінарними витрибеньками.

— Часом я над цим задумуюсь. Інколи мені здається, що якби я перестала проявляти ініціативу, то наші стосунки застиглт б, як розгойданий маятних, в якого з часом затухають коливання.

Настає тиша.

Спостерігаю як жарівка золотистим горошком покоється на дні мого горнятка.

Я так і думала.

Можна припиняти допит.

— Пологи наступили на два місяці швидше ніж передбачалося. — Пора дати дівчині те, за чим вона прийла.

Ореста здивовано звела на мене свої чорні очі в яких виразно читалось здивування і… полегшення.

— А-а-аа… — Мало не проспівала вона. — То ви про себе.

— Так. Серед ночі відійшли води. Я прокинулась від того, що мені сниться, наче я потопаю в якомусь темному зловіщому але дуже теплому океані. Налякалась. Не було часу думати, тож я зателефонувала на станцію швидкої допомоги. Незнайомий голос кілька разів спитав, чи в мене все гаразд і чи нічого серйознішого не сталось. Я заперечила. Голос обіцяв, що машина ось-ось прибуде.

Минуло десять хвилин, двадцять, пів години. Ніхто за мною не приїжджав. Мене огорнула паніка. Не знала що робити. Ще й до того боялася позвонити Володимиру. Було дуже рано, він ще міг спати. Та й що він мені міг помогти за тисячі кілометрів.

Вбрала своє єдине сіре пальто. Натягла спідницю пісочного кольору поверх нічної сорочки. Взула чоботи на голу ногу і… попленталась пішки. Зі своїх спостережень знала, що до роддому метрів чотириста…

Ореста обережно, аби не стукати виделкою до тарілки, намагалась скуштувати штрудель. Після мої слів зброя випала з її пальців. Вона враз зіштивніла й так і сиділа, втупившись в блюдце з акуратно відділеним шматочком на ньому.

— Дорога до роддому виявилась для мене нескінченно довгою. Непосильною. По внутрішній стороні ніг продовжувала текти рідина. Не сильно. Рівно стільки, аби залишався мокрим слід, який безжалісно холодив вітер. Від того робилось незатишно і, як не куталась в куце пальто, не могла зігрітись. Вже під лікарнею відчула, що в чоботах стало мокро.

О цій порі будівля виглядала непривітною і порожньою. Великі двері зі скла, наче у нас не буває зими. Зраділа і піддала ходу.

Розчарування наступило відразу як тільки опинилась в приміщенні — тут було так само зимно як на вулиці. Вся різниця лише в тім, що сюди не задував вітер. Роззирнулась. Не могла второпати куди ж далі. Захотілось сісти отут, в холі роддому. Згорнутись калачиком, заплющити очі, щоб сховатись від страху, від розпачу, від себе.

— Ви до кого? — Неприязне за моєю спиною. — Ще день не почався, а вони вже пруться. Відвідують…Так, ніби нічого робити. Мий тільки за ними…

— Я… Я ні до кого… — Сльози готові були зірватись з очей.

Жінка в білому халаті зі шваброю в руках розгублено дивилась на мене. Не могла стримати свій погляд який без її на то волі перебігав то на моє пальто з єдиним защипнутим гудзиком, то на мої голі ноги в мокрих чоботах, а то на ріжок нічної сорочки, яка стерчала з-під рудої спідниці.

— Ходіть за мною. Вас хтось чекає?

— Ні.

Господи! Як добре, що з’явився цей ангел у білому халаті зі шваброю в руах. Тепер мені більше не потрібно ні про щось думати, ані за щось дбати.

— Ви хоч з кимось домовились?

— Ні.

— Вас хтось оглядав? — Мало не кричала жінка, находу щось метикуючи.

— Ні.

— Звідки ви взялися? — З розпачем спитала жінка і звела на мене сиві очі, повні співчуття, що аж вихлюпувало з них.

— З дому…

Звідки я знала що можу говорити а що ні. Ми з Володимиром не встигли про це домовитись.

Жінка-ангел махнула рукою, полишила під стіною швабру і відчинивши якісь двері, жестом запросиа ввійти.

— Роздівайтесь і чекайте. Бритва своя є?

— Нема.

— Знайдем свою. Йду пошукаю чергового лікаря. Надіюсь він ще не пішов додому.

Кімната лякала порожнечою. Ліжко схоже на лавку. Обтягнуте потрісканим дермантином. Темно-зелена виварка, накрита клейонкою в лівому куті приміщення. З протилежного боку від ліжка — стіл. Все в кімнаті пофарбоване олійною фарбою білого окльору. Мазки покладені недбало один коло одного. Де-не-де просвітлюється рідний колір випадкових речей, які з чиєїсь доброї волі стали предметами одного інтер’єру. Таке враження, що той, хто фарбував — на тих меблях виладовував свою злість. Холодно і якось наче вороже.