Кристина Лукащук - Сусід

Марія таки має рацію. В її словах є доля правди. Я боюся всього накупу: того, що після пологів не буду для нього такою привабливою як раніше, що втрачу красу своїх форм, що в нас більше не буде часу один для одного, що не вдасться повернути грошей в банк, що позбудусь своїх особистих заощаджень, що… Володька так зі мною і не одружиться.

Часто-часто кліпаю повіками, аби не дати скотитися зрадливій сльозі.

— Розумію… тепер розумію. — Не можу не погодитись з жінкою з автовокзалу.

Тепер можу встати. Тепер вона мене не тримає.

— Чудово, Вікторіє. Єдине, що хочу добавити, що в світі все простіше. Якщо ви завагітніли, то все неодмінно складеться так, що ви зможите народити і виховати малюка… — Вона затнулась. — Тільки не бійтеся. Дуже прошу — не бійтеся. — Мало не вмовляла мене Марія.

— Я спробую. — Обіцяла їй, хоч вже в ту мить розуміла, що нічого в мене не вийде.

Все частіше ловлю себе на тому, що давно не чула жодних звуків за стіною. Разом з тим усвідомлюю, що мене це тішить. Безумовно, складно повірити, що вони геть перестали кохатися, але однозначно роблять це тепер значно рідше, або принаймні значно тихіше. Можливо, їм… не так солодко як колись.

Знаю, що Ореста прийде сьогодні ввечері дослухати мою розповідь. Розраховую на це. Я задалеко зайшла. Назад вертатись нема змісту. Тим більше, що сьогодні телефонувала Рома з Люрду і нагадала, що повертається. Залишилось всього кільканадцять днів, щоб я прийняла хоч якесь рішення.

Про Сашка намагаюсь не згадувати. Ще не час. Та й думки про нього можуть все зіпсути. Коли його бачу, чую, згадую, мрію — наче божеволію. Цілковито розчиняюся в його імені і… зникаю. Як же тут думати?

Розумію, що вже не довго лишилось. Чомусь ця думка добавляє мені енергії і… радощів. Аби приховати свій новий, ще не висмакуваний для себе самої і для чужого ока стан, намагаюсь чимось зайнятись.

Йду на кухню. Відрухово знімаю з полиці зошит з кулінарними записами. Мабуть, ще баці моєї подруги. Такий старий. Пожовклі сторінки, вкриті де-не-де жирними плямами, розлітаються як сполохані голуби з-під ніг. Беру перший, що до мене найближче.

Струдель з яблуками.

250 гр муки, 1 невелике яйце, 1 ст.л. розтопленого маргарину, 6 ст.л. теплої води, дрібка солі, оцет.

О! Якраз те, що потрібно. Продукти нехитрі — все можна знайти й в чужому помешкані. Завзято беруся до справи і через годину квартиру наповнює неперевершений запах печених яблук з цинамоном.

Не знаю який він на смак, але на вигляд вже мені подобається. Вагаюсь чи вкраяти собі скибку чи ні. Вирішую не псути краси і різати при Оресті.

Далі йду до кімнати і вкотре перескладую свої нечисленні пожитки. Дещо вирішую викинути. Зі мною виразно щось коїться, але що саме не можу збагнути. Можливо, передчуваю весну? Хай так. На цьому й зупинюсь. Більш детальним вивченням свого стану займусь трохи згодом.

Рештки дня проводжу біля вікна, спостерігаючи за людьми. Останім часом це єдина моя розвага. За цим заняттям і застає мене дзвінок, до надтріснутого звуку якого, мабуть, так і не доведеться звикнути.

Йду відчиняти. Так і є — Ореста.

Всміхається. Трохи винувато, наче наперед перепрошує за свою цікавість. В сусідки загоряються очі, коли бачить на столі штрудель. Цілесенький. З хрумкою коричневою шкуринкою.

— Штрудель? Ви?

— Умгу. — Задоволена її реакцією.

— Мабуть, я ще домашнього й не їла. Тільки чула яким він може бути смачним.

По тому як зручно вмощується на «свою» табуретку, як сплітає на колінах пальці, розумію, що приготувалась слухати. Але в мене на неї інші плани.

— Як ти думаєш… — звертаюсь до дівчини, наливаючи в горня чай з ромашки і меліси в рівних пропорціях. — Олександр любить тебе так само як ти його?

Ореста вмить ніяковіє, вкриваючись, наче лускою, червоними плямами. Враження — наче я застала її в лазничці за найінтимнішим туалетом. Рогублено совгається на стільці, сама, мабуть, того не зауважуючи.

— Думаю, що так. Сама не знаю… Хотілось би вірити, що саме так воно і є. — тепер вкривається червоним кольором геть вся. Здається, навіть руки робляться багряними.

Зводить на мене свй повний нерозуміння і ледве чутного ляку очі. Хоче мабуть второпати що тут відбувається. Мабуть, хоче побачити мій усміх, зрозуміти, що я з тим питання не навмисне, що так, пожартувала.

Не вступаюся. Не продовжую розмови, не переводжу діалог в інше русло. Краю величенький шматок струдля і кладу його Оресті в тарілку.