Кристина Лукащук - Сусід

— Ви ще стоїте?

Від несподівнки я здригнулась.

— Я… Я вже… — Поквапливо почала скидади один за одним свій одяг.

— Перейми є?

— Так.

— З яким періодом?

— Не знаю.

— А, хай з вами доктор морочиться. Благо, він ще тут. Я його попередила про вас. Він чекає на горі. Ви в туалет ходили?

— Так. Ні. — Не знала що саме хоче від мене жінка-ангел.

— По великому ходили?

— Ні. — На очі виступили сльози.

З вдячності, що незнайома жінка заопікувалась мною я готова була зробити для неї геть все, що попросить, але я справді не розуміла про що їй йдеться.

— Ви що? Перший раз зібрались народжувати? — мякше.

— Умгу.

— Тоді йдіть в туалет і спробуйте сходити по великому. Що вийде, то вийде, а вкінці зробимо клізму. Потрібно аби ви зовсім була порожньою.

Ствердно закивала головою. Аби не розчаровувати жінку-ангела я пішла шукати туалет. Коли вернулася, то на столику навпроти ліжка стояло дволітрове горня і клізма.

— Лягати?

— Настояче ще ніхто нікому клізму не робив. — Спробувала вона пожартувати, не всміхнувшись навіть кутиками вуст.

Я лягла.

— Обличчям до стіни.

Обернулась. Час від часу мене всю заціплювало і я не могла ворушитись. Біль спаралізовував мій мозок і я впадала в забуття. Жінка терпляче зачекала заки я розслаблюсь і вправно ввела клізму.

Сергій Романович, так звали лікаря, справді чекав нас на другому поверсі.

— Доброго дня! Звідки то ви до нас така рання прашка? — Після нічної зміни доктору вдавалось залишатись в доброму гуморі.

— З далека. — Стримано відповіла я, заплющивши очі. — Нова хвиля болю знову спаралізувала тіло.

— Добре-добре. Потім побалакаємо. Тепер на крісло. — Скомандував він.

— Так, добре. Води відійшли. Матка розкрита на чотири пальці. Що ж скоро будемо родити. Ви готові? — Спитав з-за моїх ніг, широко розведених в обидві сторони.

— Так. — В той момент я була готова на все.

— З ким ви прийшли?

— Сама.

— Хто підійде до вас?

— Ніхто. — тихо.

Володька й так не встигне.

— Ви що? Вирішили собі зі мною пожартувати? Як вас звати?

— Вікторія.

— Чоловік є?

— Нема.

Отак з розкритими навстіж коліньми мені захотілось раптом розповісти всю правду. Про себе, про Володьку, про гроші, про банк.

— Але ж дитина сама від себе не взялася? — Раптом всміхнувся.

– Є… коханий.

— О! це вже краще. Це вже значно краще. Де він?

— Не знаю.

— Ви телефон його маєте?

— Так.

— Дайте мені його номер. Мені необхідно з ним поговорити.

— Щось сталося, докторе?

— Ні. Не сталося. Але мені потрібно знати, що не станеться. — Він уважно подивився на мене.

За хвилю набравши номер на своєму телефоні який я йому продиктувала, вийшов з кабінету.

… Господи! Як здається давно це було, а пройшов всього лише неповний рік з того дня, коли я народила сина.

Ореста сиділа, перетворившись на увагу. В її великих на пів обличчя очах можна було побачити геть усе, про що я розповідала. Весь мій страх, весь біль зміщувалися в її очах, витіснивши її власні страхи.

— Я, мабуть, вас втомила своєю розповіддю.

— Ні-ні. — Самими устами, бо в роті дівчини пересохло.

Аякже. Кому б не пересохло.

— Наступного дня зранку Сергій Романович сказав, що дитина померла. Що прийде медсестра і покаже як перевязати груди.

— А Володимир?

— Забрав мене з пологового будинку, допоміг зпакувати речі. Йому навіть довелося віддати свою торбу з якою приїхав, бо мені ніяк не хотілося розпрощатися з книжками і ще деякими милими речима, якими за час квартирування розжилася. Далі він поїхав швидше на один день, аби привести до ладу квартиру у Львові. Більше я його не бачила. Кілька разів звонила, але він не брав трубки. Згодом автомат відповів, що номер не обслуговується. В квартирі, яку винаймав для нас двох мешкали чужі люди, які про Володьку нічого не знали. Більше розпитувати я побоялась…

Все. Я розповіла їй геть усе. Чи майже усе. Не розповіла, що насправді я не ніяка не монахиня. Язик не повернувся. Та це й не так вже важливо.

Що я відчула? Спустошення. Розраховувала на полегкість, а відчула одне велике спустошення. Можливо, поки тримала історію в собі, поки намагалась про неї не думати, то залишала для себе найменший ілюзію, що не все так однозначно.

Я підвелась і почала збирати посуд. Більше мені нічого додати.

Все решта, що залишилось — може вбити її.

— Будете? — Я тримала її тарілку зі штруделем.

— Дякую, ні. — Винуватими очима дивиться на мене.