Кристина Лукащук - Сусід

Не треба думати, що я їй заздрила. Ні. Я свого часу також все отримала. Але то було щось інше. Таке ж переконливо солодке і щемке, таке ж тягучо-тремтливе, але лишень на фізіологічночному рівні. Про це я довідалась… вчора. Бо вловила в голосі незнайомої жінки щось більше, аніж просто втіха… Що саме — я не відала, бо сама цього ніколи не мала. Саме те щось і було майстерно вплетеними нотками з присмаком гіркого полину в приторному солоді, що надавали тому вдоволею лету. Стрімкого. Окриленого.

Що ж там відбувається? Мене розривала на шматки цікавість. Як я не дослухалася, як не намагалася вловити ще бодай хоч якийсь звук крім того скавуління, нічого не вдавалося.

Там більше нікого не було. Вона сама. Вона лежить так близько, що я розрізняю її дихання. Що ж, чорт побирай, вона там робить? Чому так скавулить? Невже щось спричинює їй біль?

Скиглення стає голоснішим і наче благальнішим. Чую як вона несамовито товчеться по ліжку, як натужно і співчутливо стогнуть простирадла. Я стерпла. Та ж вона… Вона намагається отримати собі насолоду… без нього. Сама собі… Сама для себе… Насолоду, яку з ніким не потрібно ділити, за яку нікому не мусиш бути вдячною. Тільки-но зрозуміла походження тих звуків, в уяві постала жінка. Молода, самотня з великими потойбічними очима, в яких можна заховати пів-світу. Рот відкритий, уста сухі і пошерхлі. В надвечірніх сутінках в неприродній позі застигла постать. Тьмяним світлом вібрує матовість шкіри. Тіло розламане кривою лінією ніг, розкинутих в різні боки. В ту надтріснутість встромила пальці. Намагається загоїти свою рану, загоїти біль, завдану чоловіком. Радше його відсутністю.

Тепер вона квилить, мов пташка. Та, що з поламаним крилом силиться злетіти. Уста жадібно хапають тонкі ріски розігрітого повітря, щоб не задихнутись від потреби… в ньому. В чоловікові чи в його устах, руках, смаглявій плоті? Руки жадібно зминають перса. Ні. Лише одна рука. То праву, то ліву. А ті вперто мовчать. Не реагують. Не тріпочуть і не тремтять. Тільки настовбурчено закопиливши пружні пипки штрикають її у й так зранене самолюбство. Бо їм також, бачите, подавай його долоні. Мякі та водночас владні.

Силуюсь і ніяк не можу згадати а який то він, той дотик чоловічих рук. Невже так давно це було, що геть з пам’яті стерлося? Чи не було що стирати? Ніяк не вдається освіжити спогад про дотик. І починає мені видаватись, що його взагалі не було… того діткнення. А як же тоді? Як же я без торкань? Невже просто входив в мене і через кілька митей — наче нічого й не було? Та ні. Не може того бути… Чи може? І я з тим жила, вірніше без того?

Вмить зробилось якось страшно і соромно… самій за себе. Легко, аби тільки вмістилася рука, зробила між стіною і тілом шпарку. Не відриваючи вуха від шовковистості тиньку намагалася зімітувати дотики чоловічих рук, аби хоч таким чином відновити в пам’яті стерті файли. Спочатку в мене виходило якось незграбно, наче торкалась чогось чужого і непристойного. Руки були холодніші від персів, тому ніжна шкіра одразу зібгалася і вони ледвовломимо потягнулись догори, наче дуги брів, здійняті в очікувані якогось дива. Довелось зауважити, що вони в мене округлі і доволі важкі. Відчула як вони охоче вмощуються в долоні та мов малі кошенята ластяться і з насолодою прогинаються під пальцями.

Спинилась. Ні. Нічого такого схожого досі не відчувала. Таке не можна забути. Не можна викреслити, стерти з пам’яті. Не можна не пам’ятати ту довіру, з якою перса відповідають на твої дотики. Ту пружність і твердіть їх верхівок, яка так невинно провокує і манить. А згодом — бажання стиснути їх з усією натугою, аби силоміць вичавити з них радість насолоди. Та найдивовижніше те, що ніжність і єдвабнисть з якої вони виткані сама прагне того грубого і владного дотику, від якого тужавіють потемнілі від задоволення кільця. І, мов цнотливі дівчата, вкриваються румянцем, видаючи безсоромне бажання бути зім’ятими, розтерзаними, насилуваними.

До болю солодко. Жінка за стіною переходить на крик. В тому крикові все: біль, самотнє надвечір’я, насолода, претензія, крива лінія неба, надія… Друга рука відривається від стіни і вже пестить стегна, внутрішню поверхню ніг, яка на дотик схожа на перса. Така ж єдвабна і така ж чуттєва. Господи, та що ж це зі мною? Навіщо я це роблю? Я ж уже все згадала — не було нічого схожого. Так не пестив ніхто мене. Може, для годиться й стиснув напнуті горбики під блюзкою, може й поцілував, трішечки попестив… але не більше. То що? Маю тепер самотужки наздоганяти? Але що? Чи кого?