Оксана Керч: Альбатроси

З меланхолією згадую, що цілу зиму не малював. А хочеться малювати! Так, але нема коли. Хай ще цей тиждень проґавлю на редакційні справи, на друкарню, а там уже завантажимо пана Шепеля. Хай висилає, й продає і так далі. І хай поверне гроші. Правда, він сказав, що гроші тільки після трьох-чотирьох чисел повернуться, але тоді, панове, тоді будемо мати журнал! Базу, як каже Нечитайло. Його не бачив давно. І кого я бачив у ті дні? Збирав матеріали до «веселого кутика». Всілякі пікантні історійки з Парижу, що за ними так побивався Михницький, зліпив я в це перше число. — Для нашого читача, — сміюся в душі з себе й з Михницького.

Умовились у «Віденській» з паном Шекелем. Звідтіль близько до друкарні.

— Куди біжиш? — спинила Люба, але я вихопився швидко, на ходу кричу, що Нечитайло мене чекає, що запізнився. Нечитайло — справді магічне слово.

— То краватку поправ, перекрутилась.

Таки запізнився трохи. На годиннику напроти кав'ярні було сім хвилин на дванадцяту. У кав'ярні порожньо. Очевидно, для моїх запітнілих окулярів. Сідаю під вікном, на видному місці, і читаю газети. Чомусь неспокійний, розсіяний. Час від часу відриваю очі від газети й шукаю даремне своє «рандеву». Коли з ратушевої вежі б'є дванадцята, я серджусь. Доки мені тут сидіти? Чого це він спізняється?

Гроші й матеріали тримаю при собі, як скарби. В нагрудній кишені. Заховав так, наче б боявся, що хтось мені захоче вирвати.

— Вибачте, я спізнився трохи. Був у клішарні, в друкарні, торгувався з директором. Ви принесли?

— Приніс, — витягаю поскладані, понумеровані рукописи.

Він витягає свій «вічний» хімічний олівець, слинить його й, розглядаючи статті, маже щось на них тим послиненим олівцем. На сенсаційному оповіданні поставив хрестик, на «Мандрівці по чужих містах» — коліщатко.

— Дуже добре. Кутик для розваги на обкладинці. Економно. І ще що?

Я витягаю проект обкладинки, заставки, рисунки.

— Дуже добре, — і на проекті теж хоче поставити якийсь магічний значок. Я набираюсь відваги й відсовую проект від нього.

— Не мажте на ньому, бо ще й це відіб'ють, — кажу лагідно, але рішуче.

— Та ні, ні, я не мажу, — якось зам'явся мій новоявлений добродій.

— Може, підемо в друкарню?

— Зараз не маю вже часу. Завтра вранці заразом скочимо й у клішарню, а тепер…

Я догадуюсь. Витягаю з нагрудної кишені сто золотих і, хвилинку вагаючись, кладу їх на стіл. Він швидко згортає їх із стола й, перелічивши, ховає в портмоне. В цю мить кидає здивований погляд на годинник:

— Ох, це вже за чверть перша! Я запізнився. Ви куди? Кельнер! — він швидко платить мою каву моїми грішми, я це бачу, і простягає мені руку: — До завтра! Завтра буду вранці в клішарні. Ви можете туди прийти, коли хочете, але точно о дев'ятій.

Я хотів би його запитати, чи він прийде точно, чи треба буде його чекати, як оце тепер, півтори години, але його вже нема. Помахуючи приплюснутим капелюхом, вибігає з каварні й ховається в натовпі. Я йду поволі в напрямі дому.

Проблема розв'язана. Рукописи віддав. Гроші дав… Гроші… та дурниця! Чи сказати Любі? Ні! Краще нічого не говорити покищо. Минаю вітрини з черевиками. Такі, на високих закаблуках, подобались Любі, такі бажала б вона мати. Я хотів їх купити, вона часто показувала мені. Та на ці гроші, що були в нас, вона не хотіла черевиків. Вона казала, що, коли будемо мати трохи грошей, тоді заховаємо їх на вакації. Вона хоче вибратися літом у Карпати. Помандруємо, пориємось по ярмарках… Нічого! До літа далеко. Якраз ці три-чотири місяці, щоб журнал почав матеріально себе виправдувати. Тоді будемо багаті!

Весна. Я відчинив вікно на всю широчінь. Якась свіжа, нова панорама лежить під весняними вітрами. Ще голі безлисті дерева відслоняють піщані гори, з між ними струмками попливли вулиці, рожеві стрічки, що зникають за закрутами. Молоді, обмиті, освіжені хмари. Такий пейзаж малював колись Гришко. В його пейзажі наша українська свіжість закутана в паризький туман. — Українська весна… — пригадались слова захопленого африканця. І з ними весняне бажання, невисказана туга. За чим?

Наталка — українська весна в Парижі — лягла між листами в касетку як сувенір і перестала бути дійсністю.

Але сьогодні з весняним вітром, що лагідно колише віконницю, образ далекої, за безміром простору, Наталки, виразніший, ніж тоді, коли мріяв за вікном серед піскових гір та розквітлих садів. Чи то пахощі невидимих фіялок, чи перламутровий туман, що пливе завороженими вулицями, чи якесь прочуття, що ніколи не обманювало — втішало мене чимсь добросердим, погідним, несподівано-ущасливлюючим, чимсь відомим, рідним, рідним, що походило від неї, від весни мого життя.