Микола Сорока: Пригоди. Подорожі. Фантастика - 79

Малюнки Р. Є. Безп’ятова та Г. П. Філатова

Упорядник М. Ф. Слабошпицький

Пригоди… Подорожі… Фантастика… Такі три літературні континенти, над якими проляже орбіта інтересів нашого нового видання — щорічного збірника “ППФ”.

Таке поєднання анітрохи не випадкове. Адже і пригоди, і подорожі, і фантастика навдивовижу тісно пов’язані між собою. Як правило, одне випливає з другого або починається там, де закінчується попереднє. Вдавшися до історії світового письменства, можемо знайти силу-силенну прикладів того, як, скажімо, органічно вживаються пригоди й подорожі у фантастичному, та й фантастика часто не уявляється без них. І то не тільки приклади з минулого, з часів Жюля Верна чи Х’юго Гернсбека, а й з наших днів, з творів Станіслава Лема, Івана Єфремова, Айзека Азімова, Артура Кларка чи ще будь-кого з фантастів, творами яких зачитується увесь світ. Годі собі й уявити, щоб вони не описували найнесподіваніших пригод.

Замислюючи збірник, ми думали й про те, що поява його на літературному обрії, можливо, активізує громадську увагу до творів цього виду, а також згрупує довкола нього тих, хто працюв в цих жанрах (а кількістю авторів-фантастів, на жаль, похвалитися сьогодні аж ніяк не випадає). Коли в пригодницькій літературі можемо назвати два десятки імен, починаючи з Володимира Кашина, Ростислава Самбука, Петра Угляренка, Івана Головченка й Олекси Мусієнка, що справді плідно працюють у своїй царині і давно здобули читацьке визнання, то українській фантастиці просто вкрай не пощастило.

Доля її в українській літературі складалася навдивовижу примхливо й непослідовно. Якщо дожовтневе письменство не лишило нам жодного фантастичного твору (факт сам по собі промовистий і засвідчує він брак у нас традицій цього виду літератури), то вже перше покоління радянських прозаїків — Іван Сенченко, Дмитро Бузько, Олекса Слісаренко, а за ними Юрій Смолич, Володимир Владко, Микола Трублаїні — дало читачам перші фантастичні оповідання, повісті та романи. Здавалося б, література крилатої мрії впевнено набирає сили. Та останніми роками становище, яке склалося в українській фантастиці, потішити не може. Померли Юрій Смолич, Володимир Владко, Микола Дашкієв і, за винятком Василя Бережного, жоден із наших досвідчених літераторів не працює сьогодні у фантастиці. І тільки обіцяючі дебюти молодих — Олександра Тесленка, Наталі Конотопець, Андрія Дмитрука, Юрія Пригорницького та небагатьох інших дають підстави плекати надії на дальший успішний розвиток фантастики на Україні.

Два роки тому редакція республіканського журналу “Знання та праця” провела конкурс на краще фантастичне оповідання. Було опубліковано понад два десятки творів, а всього їх до редакції надійшло кількасот. Отож уже тепер, думаючи про нашу молоду фантастику, ми можемо уявляти собі її непогане майбутнє. Лави її новобранців доволі численні. Щодо художнього й так званого наукового елементів у ній, то варто сказати: тут ми мали можливість спостерігати боротьбу старої і нової поетики, яка передусім виявляла себе в тому, як автори ставляться до технічного й технологічного “оснащення” творів. Дехто намагався наслідувати ті взірці фантастики, яку прийнято називати технічною, але більшість авторів прагнули психологічного й філософського осмислення подій, а техніка в їхніх творах мала суто службове, допоміжне при змалюванні характерів призначення. І це симптоматично, бо відбиває загальні тенденції розвитку сучасної фантастики, яка повністю перенесла акцент своєї уваги на людину, майже цілковито відмовившися від технічних утопій. Екстраполюючи в майбутнє важливі проблеми нашого дня, фантастика показує людину прийдешнього віч-на-віч з ними, тобто, як каже літературна критика, в несподіваному ракурсі зображає сучасне через майбутнє. І найразючішого ефекту вона досягає, звичайно ж, тоді, коли все це пропущено крізь призму сприйняття художньо повнокровних персонажів. Щоправда, й сьогодні вряди-годи трапляються твори, присвячені здебільшого викладові ідей та гіпотез. Вони, як правило, мають кволий сюжет, схематичних персонажів, що слугують авторам своєрідними рупорами для висловлення думок і спостережень, для яких не обов’язково треба було обирати форму художнього твору, задовольнившись публіцистикою чи науково-популярними жанрами.