Микола Сорока: Пригоди. Подорожі. Фантастика - 79

Згодом Пальміру ще не раз поневолюватимуть і грабуватимуть, але вона знову розквітатиме чарівною квіткою серед безкрайнього моря пісків. Та настане час, коли місто залишить по собі лише руїни…

Я проводжу по холодній кам’яній плиті рукою, а самому хочеться спитати: невже світ так і не взнає твоїх зодчих Пальміро? Невже люди так і не знайдуть тих шляхів до моря, якими доставлялися на твої оздоби оці багатотонні мармурові брили?

…Вперше європейці відвідали Пальміру 1691 року, коли в ній побував англійський купець Галіфакс. Та мало хто повірив його малюнкам і звітам про невідомі руїни величного міста серед пустелі. Зацікавилися ними лише кілька спеціалістів-археологів.

Другим з Європи завітав сюди швед Корнелій Лоос. Після Полтавської битви архітекторові Лоосу разом з королем Карлом XII судилося опинитись аж у Туреччині. Перебуваючи там у полоні, король не переставав вигадувати яскраві мундири для своєї неіснуючої армії. Лоос допомагав йому, перемальовуючи з королівських ескізів нові форми для різних родів військ. Коли королю це заняття набридло, архітектора послали до Сірії, Палестини і Єгипту зробити зарисовки пам’яток минувшини. На жаль, значна частина пальмірських малюнків загинула під час пожежі.

Широкої популярності набувають античні руїни після мандрівки в сірійський край англійця Вуда. Відтоді Пальміра стає об’єктом постійних наукових досліджень. Її відвідують відомі орієнталісти й археологи. А серед них — російський мандрівник Абамелек-Лазарєв. Саме йому пощастило віднайти в товщі пісків кращу з епіграфічних пам’яток Пальміри — митний тариф, основний документ торгової політики, датований ще 137 роком.

…Світає в Пальмірі о п’ятій годині. Темний намет почі поквапно розвіюється, і густу тишу враз пронизують людські голоси. Це біжать від готелів іноземні туристи, поспішаючи зустріти схід сонця на античних руїнах.

Аж ось і перші промені. Зачепившись за сопку Пальмірського кряжа, вони, немов причаровані, впали на довгу шеренгу високих колон. Одним кінцем колонада впирається в руїни гігантського храму, другим підходить до занесених піском крутосхилів. Там видніються прямокутні башти, купи кам’яних брил, похилені колони. Все це — посеред жовтого піску, в ранковій синяві і сонячній визолоті. Дивоглядна картина. Здається, ось-ось із-за колон вийдуть люди і почнуть відбудову біблійного міста. Та сонце піднімається, пустеля світлішає, і вже враження таке, що за якусь хвилю впаде і те, що стоїть.

Збігаю з пагорба до колонної вулиці. Яка це неповторна споруда! Стрункі й високі стоять античні красуні — рожево-жовті колони. Їх не десять, не двадцять — аж на півтора кілометра тягнеться колонада. Колись її покривав широкий дах, на якому місцями піднімався другий поверх колон, утворюючи алею для прогулянок. Тепер колони стоять самі по собі. Деякі з них підперті, деякі “підліковані” гіпсом. Під багатьма збереглися підставки. Мабуть, у давні часи на підставках стояли бюсти імператорів і видатних воїнів. А може… може, тут торгували рабами — виставляли свій кращий товар раболови?

…В осяяному промінням сонця повітрі вимальовується постить молодої оголеної жінки з кайданами на ногах. Вона притулилася до гарячої колони, довгі коси спадають на груди, у вишневих очах — туга. А повз неї проходять работорговці. Вони ковзають по стрункій постаті хтивими поглядами. Дзенькнули кайдани, і рабиню звільнили від пут. Але тут же наділи нові, ще міцніші, і повели поза святі гробниці й храми.

Привид поволі гасне… Серед мертвої вулиці лежать розкопані камінні труби водогону, розкидані уламки чудового орнаменту із зображенням виноградної лози, плодів лимона і апельсина.

А ось руїни амфітеатру. Лише 1952 року він вдруге відкрив для людей свою гігантську сцену розміром п’ятсот квадратних метрів. На дванадцяти рядах театру могло сидіти близько 7 тисяч глядачів… Десять тисяч кубічних метрів піску довелося вийняти розкопувачам, аби звільнити лише основні приміщення.

Від театру йду до храму Сонця. Вгадую його по кам’яних стінах, що утворюють величезний квадрат. Довжина кожної сторони — 233 метри; висота — 17. Храм стоїть на пагорбі біля самого оазису, площа його — майже чверть квадратного кілометра. Споруда зведена з мармурового вапняку ніжно-жовтого, майже золотистого кольору. Південна стіна спотворена всілякими пізнішими переробками, північна місцями пообвалювалася. Всередині, вподовж стін, ішов ряд корінфських колон. Всього їх було триста, дев’яносто, але до сьогодні збереглося лише шістдесят… Весь двір вимощений гігантськими полірованими плитами білого вапняку. Посеред цього двору й височить знаменитий храм.