Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88
Рецензент А. Я. Янченко, член СП СРСР
Упорядник М. Б. Славинський
Художпик О. І. Дмитрієв
Анатолій Михайленко
ЯК ВАМ ЖИВЕТЬСЯ ЗА ОКЕАНОМ?
Нарис
До редакцій наших газет і журналів часто надходять просьби: більше розповідайте про українців за кордоном. Цей інтерес закономірний: ми хочемо знати, як живуть за кордоном нащадки наших земляків. Чи здійснились їхні мрії, тих, хто рушив колись у далеку незвідану дорогу.
Незабаром мине сто років, як перший українець у пошуках щастя-долі перетнув на кораблі океан і ступив на землю Канади. До цієї дати канадці українського походження активно готуються. Якось під час останньої поїздки до Канади я необачно зауважив голові одного з провінційних комітетів ТОУК, [1] ТОУК — Товариство об’єднаних українських канадців — прогресивна організація української еміграції в Канаді.
що сторіччя початку еміграції — ніби не зовсім такий ювілей, який слід святкувати, адже не від добра почали кидати рідні оселі. Він погодився:
— Атож, як у вас співають, це свято зі сльозами на очах. Але ж треба пам’ятати про той величезний вклад української еміграції в розбудову Канади. Саме це ми й збираємося відзначити.
Як живуть за океаном канадці українського походження? Однозначно не відповісти. По-різному живуть. Є серед них мільйонери й напівмільйонери, безробітні є і міністри, робітники є і фермери, алкоголіки і наркомани. Є войовничі буржуазні націоналісти, особливо ж з другої — повоєнної еміграційної хвилі. До Канади після минулої війни перебралось багато воєнних злочинців. Батьки-запроданці передають у спадок дітям люту ненависть до всього радянського, проливають крокодилячі сльози за “самостійною і соборною”, не бачивши тієї України, яка нині живе без них. Коли чесно казати, не дуже й прагнуть бачити її: хто їх тут жде? Вигідніш-бо вважати себе зобидженим Радянською владою, таких у Канаді жаліють багаті дядечки, підгодовують доларами.
Розказувати про життя українських канадців можна багато, в мене блокноти розпухли. Ось, наприклад, родина, як тут тактовно називають — літніх громадян, з Вернона Стефанії та Йосипа Бабіїв, в яких я жив кілька днів, їхня садиба — під горою, з подвір’я все місто й озеро — мов на долоні. Будинок на два поверхи, на першому — простора вітальня з більярдом: старий Бабій з однолітками забавляються. Перед будинком палахкотять троянди — забава баби Стефанії: лиш на пенсії змогли і дім придбати до смаку, і квітів насадити. Біля порога — стара черешня. Ягоди великі, мов голуб’яче яйце. Я зірвав кілька — і раптом відчув на собі докірливий погляд господарки. Ягоди ніби загірчили в роті. Все життя Бабії складали цент до цента, відмовляли собі багато в чому, звичка залишилась на все життя: не чіпати, якщо не дають. Ось коли поставлять на стіл — пригощайтеся, та однак міру знайте.
Стефанія показувала покручені правцем руки, кордубаті й темні, мов коріння дерев:
— Сорок років працювала у дві зміни. З досвітку до п’ятої дня, і знову від сьомої до пізньої ночі.
Робота в неї була така: пакувала яблука з чужих садів у папір та ящики. Одноманітна марудна робота. Йосип усе життя трудився на залізниці. Он за дорогою — хатиночка, то їхнє колишнє житло. Не ремствували, збирали на нову хату, відкладали на старість. Ту хатину продали, нову, поряд, купили. Простору — престижну. Отак і живуть. Все є, що треба, не бідують. Благають бога, щоб яка хвороба не приключилась. Вицмулить усі гроші, а заробляти вже пізно — і сил, і часу немає.
— Тут, у Вернені, гарно, — казав Йосип Бабій. — Природа он яка, клімат здоровий, туристи влітку наїжджають… Що ще треба на старість?
Доля Вернона багато в чому схожа на долю багатьох інших міст: його чекає занепад. Тут кожен п’ятий працездатний не має роботи. Фабрика скла, пилорама — от і вся промисловість. Та ще туризм, але то — сезонний заробіток. Ми з Іваном Пахотою, шістдесяти років, керівником місцевого відділення ТОУК, проїхали майже по всіх вулицях цього справді гарного містечка, привільно розкинутого на берегах озера, і хоч де проїжджали, скрізь надибували знайомі оголошення: “Продається будинок”.
Читать дальше