Віктор Балаян - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 80

Художники Р. Є. Безп’ятов та Г. П. Філатов

Упорядник В. І. Положій

Твори, зібрані під обкладинкою щорічного збірника “ППФ”, різнотемні й різножанрові: знайде читач у книзі і детективне оповідання, і розповідь про великого мандрівника, і твори-памфлети, які розвінчують істинне обличчя капіталізму тощо.

Але найбільше місця у збірнику відведено фантастиці. І не випадково. “Фантастика, — за образним висловом відомого радянського письменника О. Казанцева, — це двері у велику літературу. Науково-фантастична книга здебільшого бував першою в руках юного читача. І, захоплюючи, вона прилучає його до читання, прокладає дорогу до інших книжок, пробуджує потяг до знань, до пошуку взірця для прикладу в житті”.

Слід сказати, що в сьогоднішнього читача значно зросли вимоги до змісту творів. Однак те, що завжди приваблювало його — драма ідей, краса незвіданих країн, загадкові пригоди й несподівані ситуації, — залишилося незмінним. У цьому фантастика близька до літератури пригодницької, до розповідей про цікаві подорожі — недарма названі жанри сусідують. Єднає ж їх ще головне: як і в літературі фантастичній, так і в пригодницькій не екзотика, наука чи детектив самі по собі в центрі уваги, а людина, конфлікти й проблеми нашої сучасності. Можна сміливо твердити, що для названих жанрів, як і для всієї художньої літератури, провідною тенденцією сьогодні є осмислення долі людини, її призначення у світі, що не став простішим.

У “ППФ-80” надано сторінки і письменникам досвідченим, і тим, чиї твори тільки почали з’являтися на сторінках періодики нашої та братніх республік. Навмисне не вживаємо слова “молоді”. Бо ж за віком справді молоді В. Головачов, О. Тесленко, Г. Прашкевич, В. Щербаков, але читачі вже давно знають їхні книги. А скажімо, оповідання Ю. Константинова, В. Зайця, О. Палійчука, О. бмченка надруковані в такому збірнику вперше. Можна вважати, що дебюти в “ППФ” стануть доброю традицією.

Звичайно, в пропонованих творах не все рівноцінне й однозначне. Судити вже вам, читачу. Але сподіваємося, що буде помітно й інше: серйозність і наполегливість, з якими наші автори ведуть творчий пошук.

— Ну й таланить же вам на психів, товаришу капітане, — ще з порога проказав лейтенант Авакян.

— А що сталося?

— Та тут один екскаваторник зайшов. Світло якесь привиділося йому в котловані вночі, перелякався бідолаха.

— А чого ж він перелякався?

— Нібито скелет світився, каже. А хлопці сміються. “Навіщо до нас, у міліцію, прийшов, звернувся б краще до археологів”. А він їм: “Так скелет незвичайний — світиться ж!” Пригадуєте, товаришу капітан, сина Гаяне?

…Сталося це з півроку тому. В коридорі якийсь чолов’яга підійшов до Авакяна, показав йому камінець і заходився доводити, що в його руках рідкісний мінерал. “Цим каменем на чому завгодно писати можна — не зітреться”. Коли здивований Авакян доповів про це мені, я одразу збагнув:

— Мабуть, дивак який абощо…

— Та ніби не схоже. На вигляд чоловік серйозний, а камінь і справді якийсь незвичайний.

— Нехай зайде.

До кабінету зайшов чоловік досить-таки інтелігентної зовнішності. Ми з майором Даніеляном сиділи тоді в одній кімнаті.

— Ану показуйте, що там у вас?

У руці чоловік тримав звичайнісінький морський крем’ях.

— Слухай, Авакяне, — мовив я лейтенантові, — ти коли-небудь купався в морі?

— Ні.

— Воно й видно, — відповів я і кілька разів черкнув камінцем по мармуровій чорнильниці. Потім попросив відвідувача: — Відколіть мені шматочок на згадку.

— Не можу, це подарунок. — Чоловік мерщій сховав крем’ях до кишені.

— Ну так з чим же ви тоді прийшли до нас?

— Розповідати по карті чи без неї? — гарячково запитав він.

Очі його дивно блищали.

— Без карти, — усміхнувся Даніелян.

— Я — син Гаяне, — з підкресленою гідністю мовив відвідувач. — Живу біля вокзалу. Мене всі так і звуть — син Гаяне, а ще — хлопець з вокзалу. Там мені пам’ятник стоїть, може, бачили?