Віктор Балаян - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 80

— Гаразд, гаразд. А тепер давайте по карті.

Син Гаяне витягнув з кишені потертий клапоть паперу” Розгладив його і почав водити по паперу пальцем:

— Сам я родом з Горіса, [1] Горіс — районний центр у Вірменії. ось наш будинок. А тут стояв будинок мого діда, трохи віддалік — дядьковий. А оце, бачите, аеродром. Там, де колись були наші землі. Дід…

— Ближче до справи, будь ласка, — перебив я його.

— Одне слово, — поспішив той, — я до вас з проханням: дайте мені кілька тракторів зорати й засіяти аеродром.

— Ну-у-у, — протягнув я задумливо, — справа це серйозна, і тут треба ще помізкувати.

Прохач пішов і, на щастя, більше не з’являвся. Згадавши цю історію, я перепитав Авакяна:

— Думаєш, і цей такий?

— Факт!

— Ану запроси його, — втрутився майор Даніелян.

Зиркнувши на наші погони, екскаваторник підійшов до Даніеляна й одразу почав скаржитись:

— У мене серйозна справа до вас, а тим тільки жарти в голові. — Він кивнув на Авакяна. — Навіщо, питають, ночами котлован риєш? Рию, щоб таким, як ти, скоріше хату дали, ясно?

— Ну гаразд, громадянине, — Даніелян підійшов до нього, — хлопці молоді, ви вже даруйте. Отож вам здалося дивним, що скелет світиться?

— Зовсім ні, — перебив екскаваторник Даніеляна, — кожен школяр знає, що підгнилі кістки в темряві світяться. Щоправда, спочатку я таки злякався…

— Ви казали, що він вас чимось насторожив…

— У скелета проламаний череп, ось чому я до вас прийшов.

Даніелян докірливо зиркнув на Авакяна, і в його погляді той прочитав для себе більше, аніж просто докір.

— Я підозрюю, що там колись було вчинено злочин, — мовив екскаваторник.

— Добре, що прийшли… І вибачте за хлопців…

— Нічого, нічого… Просто, подумав, усяке може бути, дай-но заявлю…

— Ну тоді прихопимо зараз експерта і разом поїдемо подивимося на вашу знахідку. А як, до речі, вас звати?

— Гарутюн.

На тому місці, де працював екскаваторник Гарутюн, раніше стояв двоповерховий будинок, тіснилися невеличкі хатинки, тепер же закладали фундамент висотного будинку.

Експерт уважно оглянув скелет. Як виявилось, жіночий.

— Ви не чіпали його? — запитав я Гарутюна.

— Ні.

Ми сфотографували об’єкт з різних боків.

А біля котлована вже почали збиратися люди.

— Швидко загорніть і в лабораторію! — наказав експерт своїм помічникам і звернувся до мене; — Череп таки справді проламаний. Удар завдано тупим предметом. Докладніші дані ми можемо одержати тільки після копіткого вивчення.

Я доручив лейтенантові Авакяну з’ясувати адреси колишніх мешканців і добути план будинку.

Якраз підійшов Гарутюн, почув, про що йдеться.

— Будинок зносив я. Мешкали там чотири сім’ї. А тут, — він показав на те місце, де лежав скелет, — був підвал. Великий такий, поділений на чотири частини. Це я добре пам’ятаю.

— А куди виїхали колишні мешканці?

— От цього не відаю.

— Ну що ж, дякуємо вам, товаришу Гарутюн. Тільки про одне вас прохатиму: нікому жодного слова. А як хто буде розпитувати, повідомте мене.

Наступного дня лейтенант Сагакян приніс мені план будинку, домову книгу і нові адреси колишніх мешканців. Дві сім’ї одержали нові квартири на Норкському масиві, інші дві — знімали кімнати, очікуючи, поки на старому місці зведуть новий будинок.

Я прочитав висновки медичного експерта, і в мене но лишилося ніяких сумнівів: десять років тому в будинку було вчинено злочин, який так і лишився нерозкритим. Можливо, хтось із членів чотирьох сімей щось знає про це або ж сам є вбивцею. Але хто?

Поки я гортав домову книгу, Сагакян доповідав про колишніх мешканців. На першому поверсі жили дві сім’ї — подружжя пенсіонерів з онуком і вчитель з дружиною та дитиною. На другому — сім’я комірника і подружжя інженерів.

Перш ніж розпочати слідство, треба було простежити зміни в складі мешканців за останні десять років, з’ясувати, кому належав підвал, у якому знайшли скелет жінки. І нарешті вивчити архів і переглянути нерозкриті справи десятирічної давності.

Я вирішив розпочати з учителя та подружжя пенсіонерів — тих, хто жив тепер на Норкському масиві. Й ось разом з дільничним інспектором ми стукаємо в двері квартири вчителя. Відчинила нам невисока огрядна жінка.

— Можна зайти? — запитали ми.

Жінка не без цікавості зиркнула через моє плече на погони дільничного, старшого лейтенанта.

— Я — дільничний інспектор вашого району.

— Щоб він провалився, ваш район… Уже пронюхали, еге ж? — Жінка кинула на мене колючий погляд.