Оксана Керч - Альбатроси

— Ваш двір у комплекті, княжно? — вітає її Чуб, і вона робить двірський реверанс.

— Так, мабуть, з вами будуть усі, тільки скидайте хутра, мої дорогі людоньки, бо в нас тепло, Поросята мої дорогенькі! Ох, ти ж моя красуня, посивіла вся від морозу. Зараз загрієтесь. З'їмо гарячого борщику. У мене сьогодні цілий парлямент — від сельробського жулика до гетьманського бунчука.

— То тут усі партії,— сміється Чуб, заглядаючи в кімнату.

— Це з приводу пельменів?

— Чи лише пельменів… — радіє господар. — Тут такого…

Хтось високий і згорблений, з блідим обличчям, наче різьбленим у слоневій кості, тримає в тонких пальцях список страв.

— Ша! Наш церемоніймайстер зачитає порядок вечора, а я тимчасом засуну каглу в печі, буде зовсім тепленько. Ну, читайте, любий, а ви сідайте, людоньки де вигідніше: на ліжку, на коші, при столі,— щебече господиня з іконописним обличчям.

Я любуюсь її грецькою зачіскою, що так лагідно підкреслює візантійські очі, ніс, суворий у своїй лінеарній красі, і брови. Господар, затирає руки, кидаючи веселі погляди понад окуляри.

— Так от: оселедчик з Сербської вулиці в провансальській олії та з волинською цибулею; український борщ з литовськими пельменями; гетьманські битки і немирівська ковбаса по-полтавськи…

— Далі не читайте, з мене досить.

— І мені важко те все без горілки…

— На горілку прийде черга!

— Читайте, читайте далі, бо королівська бабка ще в печі, хай досидиться в спокої, щоб не сіла…

— Чого ж, хай сідає — місця досить…

— Що кажете? Не можна, Боже борони!

— А що ж? Стояти бабці?

— Кренделички й мазурки…

— А я мусів би… я хотів би… — але княжна кладе палець на уста.

Господар голосно зідхає. Йому того всього можна тільки доторкнутись. Він мусить берегти серце.

— Ти, Мамочко, будеш за скомороха. Читатимеш оповідання, поки люди їстимуть. Не так кортітиме.

Я переводжу очі з високого дворецького на господаря.

— Цьому дякові не можна їсти багато. Він з таких волинських дяків, що, коли пили, обов'язково чарку перегризли. Ну, та почекай трішки, хай поїмо, тоді й ти борщику понюхаєш…

— А то в горлі пересохне…

— Авжеж, пересохне…

Чуб безцеремонно представляє мені пошепки:

— Цей в окулярах, що його княжна назвала пістолетом, письменник. Ти знаєш його. Пише легким, добірним стилем, трохи залегким. А той високий чорнявий, що так гарно поназивав ці страви, що їх спартолила наша княжна, це останній крутянець. Більше їх немає.

— Я б малював його, коли б робив історичні портрети. Так мусів би виглядати граф Орлик молодим або нещасний Тиміш Хмельниченко. А він що робить?

— Він історик. У нього аристократичне перо. Та він… не довговічний. Від того профіля, тієї блідої усмішки, печальної, віє потойбічним. Він не людина, а зразок. І він швидко помре…

…помре…помре — гуде настирливо в шумі розмови. Сердито кажу до Чуба:

— Та чого це ти його так рано ховаєш?

— Не я, а туберкульоза…

— Ах!

— Ну, поросята, Озоню, чому не присовуєтесь?

— Не турбуйтесь, пані Галиночко! Нам добре.

Чуб продовжував інформувати мене: — А ця рум'яна дама з голоском, що так личить двірським дамам, коли звертаються до глухуватих королев — авторка «Шестикрильця». Ти, певне, прочитав цілу ту книжку? Біля неї — економістка і фельдшерка в одній особі. Вона ще й пише казки, має дома вишиваний музей, але найкращий її твір — це той торт, що за нами, на книжках. Не спирайся, а то доведеться тебе облизувати! До того лисенького не приглядайся — він цього не любить. Його переслідує манія, що йому хочуть підсунути якусь даму, щоб видерти з нього таємницю. Працював колись у розвідці,— Чуб кричить, бо в кімнаті так голосно, що ніхто нікого не чує.

Люба сидить поруч з крутянцем. Чубова жінка голосніше всіх сміється.

— Хай сміється, вона впилась.

— Бідна дитино! Так смішно? — господиня й сама сміється. — Ми говорили про саркофаги…

— Чи довго ще?

— Та ні, зараз витягну…

— Тоді можу витягнути…

— Ні, ти сідай, будемо читати.

— Опісля…

— Я хотів…

— Ну, добре!

— Ах, Боже, Боже, про все тут говорилося, а про державнотворчі процеси, про вольове наставления під сучасний момент… про… скажу просто — про Україну я щось не чув! — викрикає з розпачем друкарський складач Петруньо.

— Сердега, до чого доводять книги, — каже з меланхолією в голосі Нечитайло. — Я б їх усіх попалив!

Господиня звертається чуло до Петруня:

— Все те, дитино, про Україну! А хіба ж ми татари? У всіх нас у душі наша земля