Оксана Керч: Альбатроси

— Ти зовсім добре зробила. Власне, не так було починати. Малювання на склі слід було трактувати як вислід. Ми ще напишемо про це в іншому аспекті, почекай, це буде виключно цікаве.

Та її важко було обдурити. Не підводячи очей від папірців, здавалося, знову заллється ще невтішнішим плачем. Я почав цілувати трохи дикі скісні очі, доки ще не запливли солоними сльозами. Вона заспокоїлась і злагідніла.

— Ти зовсім ні до кого не подібний! Ти єдиний…

— Єдиний у своєму роді,— жартую.

— Іноді міркую собі, звідки, з яких земель, з яких небес прилинула до нас така чиста, така непорочна душа… Ти такий, як ця пташка чарівна над морями. Хочеться її досягнути, але де там! Вона високо, здається, тільки пливе вона в повітрі, вимахує дужими крилами, і це не вона, а якась мрія, прекрасна душа чиясь. Злетить вона на землю, доторкнеться…

— …куцими незграбними ногами землі, й думаєш: як йому втриматись, тому непорозумінню, — додаю без злоби. — Чи не про альбатросів думаєш, люба?

— Еге ж, — задумалась і змовкла.

Пташка, що летить понад морями, летить туди, де її дім — аж за зорею… Я думав про Богдана. Про себе ніколи.

Хотів Любі признатись, що в мене виник цікавий задум та що я знайшов людину, яка допоможе його здійснити. Але, як звичайно, помовчав. Чого забігати наперед? Коло шостої—сьомої мав прийти до мене спритний хлопець (власне, не альбатрос!), ми поговоримо з ним про видавання журналу. Співробітників я маю, адміністрацією займеться він. Гроші на папір і друк дамо пополовині.

Я дивився на годинник. Коли прийде, — скажу Любі, коли ж підведе, — значить, не було про що й говорити.

Я сів до графіки. Це був наш єдиний поки що заробіток. Коли журнал розвинеться — тоді й сердезі Нечитайлові не треба буде бігати, шукати роботи для нас обох.

Люба закінчила якесь вишивання й пішла віднести. Це її заробіток. А от коли журнал, тоді вона…

Хтось постукав у двері. Я підскочив відчинити. Це був він. Я посадив його на моє вигідне місце під лямпою, приймав капелюха, якого він скинув з жовтенького, трохи облізлого волосся, і на радощах, що не підвів, стараюсь добачитись краси в підпухлих очах, у зеленкуватому вусику, що торчить мітелкою над тонкою губою.

Пан Шепель усе вже наладнав. Він виклав швидко, геніяльно, плян праці. Я маю тільки те й зробити, що виготовити й здати йому матеріял для журналу «Дозвілля» (думаю, добра назва? Хе, хе!), до п'ятнадцятого цього місяця.

— Чисто літературний він не буде. Нам треба йти на компроміс з публікою. Це буде журнал для розваги. Поки що, щоб придбати передплатників, а згодом, коли захочете, можете сунути туди літературу, мистецтво, що там хочете…

Він усе обміркував, усе пам'ятає. На папері, що був для статті, він, слинячи хімічний олівець, пише цифри, проценти, прибутки. Списав увесь листок.

— А тепер, — говорить, підкручуючи вусика, — треба купити паперу. Я заплачу друкарню, а ви — папір.

— А скільки це буде коштувати? — питаю, трохи заскочений темпом.

Він, ніби вичитуючи з пописаного листка, ніби байдуже кидає:

— Двісті золотих. Ви можете дати покищо половину, очевидно, — побачивши острах в моїх очах. — І не сьогодні, борони Боже, на другий тиждень, за два тижні, маючи вже готове число до складу.

Зідхаю з полегшенням. Таких грошей сьогодні я не можу викласти. Може, порадитись з Любою? Але ні! Жінки завжди розбивають всілякі починання. їх краще ставити перед готовими, довершеними, фактами. І я прошу пана Шепеля прийти рівно через тиждень. До цього часу я матиму потрібну суму.

Наче б трошки незадоволений, він відмовляється від чаю, підводиться й шукає свого приплюснутого капелюха. Вже біля дверей, насунувши його на облізле волосся, ще вертається. Щось забув? Він бере із стола папір, списаний безконечними рахунками, і вибігає, не зачиняючи за собою дверей.

— Добренько, напишу, дитя моє любе, напишу. Сенсаційне? Поліційне? — маленька письменниця з обличчям козацької ікони обіцює писати й радіє, і вірить, як і я, в цю розвагову, до подушки, небилицю, та що її зможемо перетворити колись у гарний журнал. — Таки ще сьогодні вночі ляжу до писання, а тепер випийте чайку.

Але мені спішно. Я відмовляюся, бо ж мені ще треба поїхати до Чуба. Він обіцяв репортаж з Італії. Може, й я колись щось шкрябну, коли Люба спатиме. За душею в мене шістдесят золотих від доброго Івана, до яких я ще не доторкався. Бо ж він послав їх у секреті перед Любою, щоб вона собі купила те, що їй бажається. Такий подарунок. Ох, який це буде гостинець моїй ученій, коли я принесу перше число! За графіку дістану тридцять. Десять позичу в Чуба — проблема розв'язана.