Оксана Керч: Альбатроси

Западав присмерк. Хотілося їсти, хотілося, щоб Люба була вже дома, крутилася, мудрувала, радила. Може, й справді намалюю її в льожі. Куди вона бігає? Я б слухав. як музику, її базікання.

Скільки годин просидів проти дзеркала?

Нарешті! Грюкнула брама, хтось ішов, минав один поверх, другий, хтось пристанув на площадці й далі йшов угору. Це не були легкі кроки моєї жінки. Хтось ішов незнайомими йому сходами, мабуть, утомився, відпочивав. Хто це йде до нас? Доходить до нашого піддашшя. Чого чекає? Може, господар? Слухає, чи живемо, чи дихаємо.

Я тихесенько, притаївши віддих, витягаю незаплачені рахунки з-під скатерті й чекаю. Я готовий до нападу. Я здамся, закриваючи очі руками. Я свої власні гроші жбурнув у болото…

Розглядаюсь по кімнаті: усе в порядку — блискуча убогість, — це слова Люби. Хай і так.

Коли б то був господар, він уже напевне остро й дуже нечемно гримнув би в двері. Навшпиньках підходжу до дверей і висліджую крізь віконечко несквапливого гостя. Не може цього бути! За дверима стоїть відпочиваючи, мій брат Іван з великими валізками в руках.

Весна, весняний вітер, запах фіялок, ні, запах темного лісу, запущеного приходства, яблук, сіна вривається в малий передпокій.

— Ах, та це ти! Ти?

— Ти сам?..

— Я… зараз прийде…

Нам так добре вдвох. Я з страшною силою тулюсь до шорсткого сукна, з надзвичайною легкістю пересовую важенні валізки.

— Обережно з тією там…

Я знаю, знаю: там покладки, там надзвичайний приходський хліб, що пахне капустяним листком, сало і ковбаса, і все те, що має магічну силу піднести упадаючий настрій.

— Ти втомився! — по мені гуляє уважний погляд гарячих очей. — Ти приблід мені.

Він сидить, відпочиває, а я бігаю, метушусь, заходжуся. Засвічую газ і зараз гашу його. Я не буду ні хвилинки без нього. Почекаємо з чаєм на Любу.

— Ти знаєш, чого я до вас приїхав?

— Що за запитання таке! Він мусів приїхати. Я чекав його. І я, здивований до крайніх меж, пригадую — та ж, власне, я його чекав увесь цей хвилюючий день!

— Але чого це я приїхав, — він далі своє. — Ти не знаєш. Отже, довідайся, милий, я приїхав по вас. Я забираю вас у Розлогу. Ти не дістаєш, може, моїх листів?

Проблема, всі проблеми розв'язані! Я глянув на брата. Він розсівся на тапчані, витирає хустинкою зрошене чоло, щасливо, вдоволено розцінює вагу свого приїзду, нашої зустрічі. Я сідаю напроти нього і якось сама рука сягає до амфори по пензлі. Фанера, сперта проти світла, виблискує добрим ґрунтом.

Переді мною сидить не Савонароля, ні!

Це якийсь велетень, козак-невмирака, що надто рано, ще в розквіті буйних літ, напнувся рясою. Ага! Що скаже моя реставраторка? О, вона замилується тим пишним, расовим експонатом!

Я підводжуся, беру касету, кладу фарби на палітру й перед його, трохи втомленими і трохи здивованими і дуже співчутливими очима, починаю.

— Диви, диви! Навіть наприсмерку можеш малювати! Такий працьовитий, так тебе припекло? Та ж темно, ти щось бачиш? Але коли мусиш, малюй, я не буду заважати, буду дивитисЬ…

— Я бачу, як кіт, — сміюся. Зрештою, ще не зовсім темно. Якраз добре світло. Довго не буду… накину і…

— І що будеш малювати, га?

Байдуже й невинно, розлігшись на канапі, сидить мій брат. На килимі обрисовуються широкі плечі, ряса переливається на сильних ногах. Коли б ще шаблю збоку почепити… Форемна голова на міцній шиї, енергійне обличчя, очі в серпанку розчулення.

— Тебе. Матимеш нарешті братову руку, а я твою…

— …пику, — сміється рядом здорових зубів.

І мені радісно. Я думаю про Розлогу й чекаю Люби. Малювати хочеться, аж рука труситься.

Нічого з Савонаролі! Це козацький ватажок. Вже ні про що зайве не думається. Рахунки на скатерті зникли під калачами і салом. Про облізлого пана Шепеля забув, хай йому хрін! Я реставрую давні сили і витягаю з розкопок старих міст образ мого бравого предка.

Ворушиться сто раз переорана земля, підводяться люди. Часи стають інші, ріднішають, наближаються, щоб заповнити змістом, правдою, надхненням мої зусилля.

Модель підводить очманілі повіки, і його погляд — теплий, батьківський. Той погляд я ловлю в хвилини, коли відриваюсь від полотна. І вже й того не бачу. Не бачу його посоловілого обличчя. Побачите ви, що я бачу!

— Чи можна позіхнути?

— Ще хвилинку, ще хвилиночку!

Доки ще фіолетові пасмуги вечора не затруть остаточно реального, доки ще в брамі не пролунають, минаючи ступні й площадки, зворушливо легенькі кроки, що радісним дзвоником заграють у темряві.