Оксана Керч - Альбатроси

— Уважай на Любу, крутянець з'їсть тобі її з борщем!

— Або вона його! Ач, як утелющила нього баньки!

— Чудові баньки… — каже тихо Нечитайло.

Чуб штовхає його під бік.

— А ти що? Не боїшся того новобранця? Що він скаже?

— Те саме скаже, що й я, що чудові…

— Чудові пельмені, от що!

— Ці пельмені навчила мене варити моя волинська дитина. Любий хлопець, тільки занадто любив сало. Раз, миючи ноги в умивальній мисці, заснув і…

Чуб з господарем витягнули з-під ліжка скриньку. Там було повно всякої всячини. Зошити, папери, рукописи. Розгорнув один з них і, засунувши глибше на ніс окуляри, почав оповідання про перлу. Ту перлу, яка скотилася з ока святої Софії Київської під час татарського грабування. До Бенвенуто Челліні приїхало два козаки, щоб він дав гарну оправу цій перлі…

Ми переглянулися з Чубом. Він, він був князем цього вечора, той скромний банковий книговод. А Михницькому мало- талантів! Нікчемний критик Михницький! Свого не бачить під носом, а тільки чуже, щоб тільки закордонне.

Я зупинив погляд на моїй рудій. Вона заборонила мені ходити в редакцію. Така бурхлива ніч була в нас через Михницького!

Ми просили господаря, що розхвилювався й не знав, куди заховати свою дитячу радість на обличчі, щоб ще читав. І він витягнув «Поліщуцьку матір». Він читав. Це був той надзвичайний світ поліської понурої реальности, підсичений містикою, чарівними легендами й віруваннями, де святі з відьмами й чортами всуміш вирішували побутові події, де небезпечно було йти проти надприродного, бо без тієї чарівної містики була там тільки багниста, водяна пустеля з меланхолійними обріями і непереможною тугою та всеохоплюючим смутком.

З-під пера того рум'яного волинського дячка, що вовчими зубами колись розгризав чарки, на тоскних очеретах з'являлися породисті відьми з розхристаною мережаною пазухою, чортівський сміх котився по корчмі з дитячою безтурботністю. Обрії зогрівалися пристрасними вигуками та хохотами.

Він читав, немов би співав весільну пісню, повну сласної насолоди, повну смутку за чимсь, що ось-ось загубиться. Пісню смутку й радости, нового життя, що має народитись, і, відв'ялого смертю, непотрібного більше, що, здійснивши життєве призначення, має впасти в земське небуття, в прогниле баговиння, на якому виросте сріблястий непорочний очерет.

Княжий двір, витерши серветками масткі губи, що так не личили тим словам, глибоким і поетичним, наче засоромлений, принишк, вп'яливши очі в те місце, з якого йшли чари. Зачарувались усі. Навіть пістолет, навіть невгомонна господиня. І на щастя та ще й яке щастя! Бо діяболіст наш єдиний, наш Барбей д'Орвільї (чого ще він так нагадувався мені?), замовк і, якось безпорадно втягаючи глибоко в груди повітря, перехилився через спинку крісла й безсило замахав руками.

Хто з нас кинувся перший до нього? Усі, наче загубивши глузд, стиснулись вузьким колом і виривали одне одному з рук обвисле тіло. Тільки княжна, перемагаючи нас удаваним спокоєм, попросила всіх набік, крім економістки, що миттю заходилась біля нього вправними рухами. Вона й урятувала князя від сердечного припадку. І він після деякого часу, вибачаючись, повторяв:

— Усе гаразд, усе гаразд…

Передихнувши трохи, усім хотілося говорити про «Поліщуцьку матір». Вона посіла нашу увагу неподільно і владно. Але боялись. Без гамору, стримано розпрощавшись, почали виходити. Тільки Люба нагнулась швидко до господаревої руки, і доки він засоромлений устиг зорієнтуватись у чім справа, її пристрасно поцілувала.

А на вулицях, поміж будинками, вклонялися нам усі вітри світу, заводячи пісні, пісні…

— Краще малюй, як маєш писати небилиці до того журналу! Який кому пожиток? Вікно прорубують в Европу? Та хіба воно закрите? Ти ж сам колись казав, що наші «європейці» були б і не думали й не знали про «парнасівців», якби не київляни, якби не Влизько, що згадав Ередію.

— Та Бог з тобою, жінко! Я й не збирався. Я лише думав, що мені…

— Ніколи там тобі не плататимуть, ніколи не приймуть до редакційної колегії, а тільки наліплять ще одну наклейку…

— Яку знову наклейку? Я вже їх маю…

— Тому, що вже їх маєш…

— Та це мене не хвилює,— додав я спокійно, щоб закінчити розмову.

Але Люба як зірветься:

— Та доки я буду з тобою огризатися! — і вона раптом заплакала.

Мовчки склав я папери, на яких почав був статтю про малювання на склі (її хотілося давно писати), склав їх учетверо й почав рвати не поспішаючи. Папірці лягали на стіл, безпомічні, щораз дрібніші. Залишився один більший шматок із заголовком, і він потрапив Любі в руки. Зрозумівши свою помилку, вихопила з моїх рук решту, почала розгладжувати й складати, ховаючи від мене засоромлені очі. їй було соромно та жаль. І я хотів її розважити. Набираючи переконання до власних слів, я заспокоював її: