Андрій Гарасим: Борги нашого життя

Вся ця історія, мабуть, ніколи б не відбулася без одного старого і кондового гебіста Василя Петровича Загоруйка, який фактично став моїм «добрим янголом», як я деякий час вважав, і взяв мене на роботу. Попередня моя робота «згоріла» буквально за пару тижнів у кризовій топці нашої покращеної економічної ситуації. Спочатку компанією ширилися чутки, що у нас можливі якісь фінансові негаразди, потім нам не виплатили зарплатню, приблизно одночасно з цим ми перестали бачити наше керівництво, а незабаром відключили Інтернет. Десь на цьому моменті я зібрав свої речі і написав заяву на звільнення. А вже наступного дня майже з самого ранку я сидів з друзями в улюбленому барі і святкував своє звільнення. Коли за кілька днів у тому самому барі подивився у гаманець і не побачив там практично нічого, зрозумів, що час шукати нову роботу. І тут мене чекало доволі прогнозоване розчарування. Роботи не було. Я перетинався зі знайомими, ми йшли пити каву (переважно за мій рахунок), вони ставили на стіл допиту філіжанку, і скрушно хитаючи головою говорили щось на кшталт: «Так, так, звичайно ж, я пам’ятатиму щодо тебе, але ж ти знаєш, яка у нас ситуація… Марина досі не може прийти до тями, що на Різдво ми не поїдемо до Чехії…».

Приблизно так воно все далі і йшло — дні за днями, тижні за тижнями. Аж раптом на мій імейл прийшла така неочікувана відповідь на давно розіслане резюме. Один банк шукав піарника. Що за робота не уточнювалось, але назва банку вражала. За п’ять хвилин я вже туди зателефонував. Там мені підтвердили цю інформацію і запропонували під’їхати. Так я і опинився на прийомі у мого майбутнього роботодавця — Василя Петровича Загоруйка, людини, за його ж власною характеристикою, всебічно розвинутої в усіх галузях народного господарства.

І все було б чудово, якби не те, для чого саме потрібен був піарник. Справа в тому, що Василь Петрович очолював відділ повернень кредитів, простіше кажучи — координував роботу колекторів банку. З огляду на ситуацію, яка склалася в країні, даний відділ очевидно мав всі шанси стати одним з найперспективніших. Звідси можна зрозуміти і той розмах, з яким узявся Василь Петрович за його розвиток. Одним із результатів його активності стало бажання мати піарника у відділі. Йому, як людині старого гарту, — а було йому вже за п’ятдесят — здавалось абсолютно слушним, що у кожній справі мають бути свої ідеологи та агітатори.

Хоч би як там було, але за результатами співбесіди цю посаду було таки запропоновано мені. Вже не знаю чим, але чимось я сподобався своєму майбутньому шефові! Здається, так завжди буває тоді, коли ти перебуваєш у роздумах, чи воно тобі реально треба. Зрештою, я назвав зарплату у півтора рази вищу від запропонованої Загоруйком, як умову моєї у нього роботи, з абсолютною упевненістю вважаючи, що наша розмова на цьому й закінчиться. Василь Петрович щось пробуркотів під ніс і сказав, що дасть відповідь до кінця тижня. На тому й розійшлися. Вийшовши з банку, я відчув якесь полегшення, оскільки був упевнений, що більше ніколи не почую Василя Петровича.

Минуло кілька днів. Якось в обідню пору заволав мобільник, і коли я взяв слухавку, то, на мій подив, почув голос Загоруйка.

— Звичайно, ваші умови є… як би то сказати, завищені, — почав він після привітання. — Проте… — і тут він сказав те, чого я від нього зовсім не чекав. — Ми вважаємо, що не можемо так просто розкидатися справжніми спеціалістами, яким, я впевнений, ви є, і тому… ми приймаємо ваші умови.

Від здивування я, здається на мить, втратив мову:

— Ви приймаєте мої умови? І погоджуєтесь на ту суму, яку я озвучив?

— Так, приймаємо і погоджуємось. Але гадаю, що вам доведеться підтвердити роботою нашу довіру.

— Так, звичайно, я розумію.

— От і добре. Чекаємо вас завтра о дев’ятій ранку з необхідними документами.

Коли наступного дня я зустрівся з моїм нинішнім шефом, Василь Петрович стисло виклав своє бачення моєї роботи у відділі. Бачення приблизно співпадало з баченням члена 27-го з’їзду КПРС ролі Радянського Союзу на світовій арені. З одного боку нас, себто очолюваний Василем Петровичем відділ, повинні були боятися, з іншого — Василь Петрович вирішив психологічно налаштувати потенційну «аудиторію» на краще сприйняття нашої роботи і до «конструктиву» у «співпраці» з нами. Уважно вислухавши і старанно занотувавши настанови Загоруйка, я з вдячністю покивав головою, подякував за відкриті істини та висловив палке бажання взятися до роботи негайно. Василь Петрович відразу ж порекомендував мені паралельно з розробкою загального плану піар-компанії зайнятися і більш реальними справами, зокрема, підготувати кілька зразків якоїсь візуальної агітації, на що я, знову ж таки вдячно хитнув головою.