Андрій Гарасим: Борги нашого життя

— Засипай, — якось по-особливому спокійно сказав Семен. — Зроби щось добре, хоч раз у житті, — і вже не тамуючи люті гаркнув: — Копай так, як ніби всі чорти з пекла зараз тебе підганяють!!!

Той, невміло затиснувши у своїх тремтячих і закривавлених руках древко лопати, зі скреготом набирав щебінь, після чого навіть не ніс, а тягнув її за собою до вибоїни на дорозі.

Я підійшов до Сема і поклав йому руку на плече.

— Дякую. Ти все зробив так, як треба. І тобі вже час.

Семен роздратовано мотнув головою, але, зрештою, це була правда — йому був час їхати.

— Розберися з ним, — мовив він, кивнувши мені в бік копача. — Зроби це, як ти вважаєш за потрібне — з доказами, прокуратурою, судами. По закону. Тільки зроби. Аби він відповів за все скоєне. По повній. Тому що… — він на мить затнувся, після чого додав. — Тому що, якщо це тобі не вдасться, то повернуся я. І зроблю все по-своєму. Тому… Краще хай це тобі вдасться. Так буде краще для всіх…

Він потис мою руку і швидко пішов до своєї машини. Після того, як почувся шум від’їжджаючого авто, я витягнув телефон і набрав міліцію.

— Вас слухають, — пролунав у трубці голос чергового диспетчера.

— Хочу повідомити вам про вчинення злочинів, — почав я. — Мова йде про вбивства, замовні вбивства, тортури, шантаж та погрози…

Я говорив з диспетчером, а переді мною зігнута фігура у чорному тягла за собою лопату з камінням до однієї з вибоїн на розбитій дорозі.