Андрій Гарасим: Борги нашого життя

— Добре, хай не з таким прізвищем, але вам мали привезти кілька днів тому дуже побиту дівчину. Заради всього святого, я дуже вас прошу, дайте мені побачити її. Це важливо і для неї теж. Прошу вас.

Медсестра знову зміряла мене поглядом.

— Коротка зачіска, темне волосся, трохи вища середнього зросту — вона має такий вигляд? — перепитав я.

Медсестра зрештою повільно кивнула головою:

— Була зачіска, але мусили постригти, голова була травмована.

— Я можу її зараз побачити?!

— Вона зараз в хірургії, лише вчора перевели з реанімації.

— Я можу її побачити?! — знову з притиском спитав я.

Медсестра зітхнула, після чого, нарешті, зовсім тихо сказала:

— Добре, ходім.

Ми рушили, і тут я згадав про Сема. Він стояв на сходах, дивлячись нам услід.

— Іди, я тебе тут почекаю, — мовив він, махнувши рукою.

Ми зайшли до лікарні, і медсестра в деталях розказала мені, як знайти хірургію. Я пішов обшарпаним лікарняним коридором і, піднявшись сходами на другий поверх, майже одразу знайшов потрібну палату. Коли зайшов, три пари очей глянули на мене запитально — але жодне з цих трьох жіночих облич не було мені знайоме. Раптом хтось зойкнув на ліжку в самому кутку. Лише в цей момент я побачив, що на ньому лежала ще одна людина, проте її обличчя було геть закрите бинтами.

— Привіт, — сказала обмотана бинтами голова голосом, подібним до Тониного.

— Привіт, — відповів я, приходячи до тями і намагаючись усміхнутися. — Дивлюся, ти добряче замаскувалася?

— Вирішила тебе розіграти.

Говорила вона надсилу — лишень ледь-ледь ворушачи губами. Я підійшов до неї, хотів обійняти, але так і не посмів — її голова була майже повністю забинтована, і я боявся завдати їй болю:

— Розіграш не вдався.

— Жаль, — відповіла Тоня. — Я не хотіла, аби ти мене такою бачив.

Вона взяла мене за руку і сильно стиснула. Дуже сильно.

— Ти живий. Боже, ти живий…

— Як і ти.

— Я? Хіба ти не бачиш?

— Бачу що? Бинти — це дурня. Ти жива —і це основне.

Її губи скривилися, здається це була усмішка.

— Дурня, справді дурня. Це я про своє обличчя. Як ти думаєш, що там може лишитися, коли по обличчю б’ють кастетом?..

Здається, вперше в житті я бачив, як вона плаче — безголосо, лише плечі здригались. І я, намагаючись бути якомога обережнішим, таки пригорнув її.

— Все буде добре, Тоню, — мовив я.

— Ти так і не вбив його, — кивнула головою вона.

— Ти знала, що я цього не зроблю.

— Так, знала. І не хотіла тебе бачити. Ні бачити, ні чути. А потім дзвонила тобі сама — але вже ти не брав труби.

— Вочевидь вже тоді я не міг розмовляти. Я, до речі, тобі скинув смс, аби ти їхала з міста. Ти його прочитала?

— Так, прочитала. Але спочатку просто не хотіла їхати, а потім вже не хотіла їхати без тебе.

— І де вони тебе схопили?

— Просто прийшли додому.

— Ясно… Це… це все продовжувалось довго?

Тоня замість слів міцно стиснула мою руку і відвернулася.

— Вибач, — промовив я. — Вибач мені.

— За що? Ти все що міг — зробив. Але справді все це було страшно. Все це тягнулось і тягнулась… — розповідала вона, схлипуючи. — А потім я знепритомніла… Він теж був там від самого початку, чи в кінці, не пам’ятаю… Сам не бив, лише дивився… сказав, між іншим, «вбити — це занадто мало». Це точно його слова. А більше вже нічого не пам’ятаю… Прийшла до тями в лісі, далі ти мабуть знаєш…

Вона замовкла, мабуть знов переживаючи сказане, а потім раптово заридала. Не заплакала, а саме заридала, як людина, яка раптом осягнула весь жах того, що з нею відбулося. Я міцно притис її до себе, намагаючись якось погамувати це голосне ридання.

— Тоню, заспокойся, все минулося, — промовив я, і повторив ще голосніше: — Все погане вже позаду.

Обережно гладив її по голові, чи скоріше по бинтах, що вкривали її всю, а вона схлипувала, правда вже ледь чутно, тамуючи свій біль десь глибоко в собі. Я витягнув з кишені мобільника, дешеві пластикові навушники-вкладиші, під’єднав їх до телефона, один навушник я крізь бинти просунув Тоні у вухо, інший взяв собі. Потім трохи поклацавши на телефоні вибрав мелодію, здається це було щось з Леонарда Коєна, після чого взяв Тоніну руку у свої руки.

— Що ти робиш? — спитала вона.

— Танцюю.

— Що?

— Танцюю з тобою. Закрий очі і уяви, що ми не в лікарні. А на якомусь відкритому танцмайданчику під нічним зоряним небом, грає ця музика, і ми самі…

— А вести ти так і не навчився, — додала Тоня, і лише зараз до мене дійшло, що вона перестала схлипувати.