Андрій Гарасим: Борги нашого життя

— Ти ж знаєш, я ніколи цього не вмів.

Ми так і сиділи, тримаючи одне одного за руки і слухаючи ту саму мелодію, що повторювалася безкінечно, пісню, у якій ішлося про танець до кінця кохання.

Коли мене виставили з палати, надворі стояла глупа ніч. Я спустився на перший поверх, де на мене мав чекати Сем. Він мирно дрімав у кутку. Я його розштурхав, він глянув на мене заспаними очима і задав лише одне запитання:

— Знайшов?

— Знайшов, — ствердно хитнув головою.

— Ну і слава Богу, — зітхнув Сем, потягуючись.

Ми вийшли надвір. На вулиці було темно і віяло прохолодою. Я набрав повні груди холодного нічного повітря, а потім видихнув.

— Мені сказали, що тут готель поряд має бути, — мовив Сем. — Пішли?

— Пішли.

І ми пішли нічними вулицями цього майже вимерлого містечка шукати місце, де можна було б переночувати.

Наступного дня я вже з самого ранку був у лікарні. Як і наступного дня… Спочатку я поривався відвезти Тоню до міської лікарні, проте вона навідріз відмовилася — за її словами, лікарі нею опікувалися добре, хоча, гадаю, насправді, вона не хотіла, чи не мала сил повертатися додому. Тож я лишився разом з нею. Сем поїхав до міста, скинув за тиждень гроші, які реально були тут дуже доречні. Так ми і жили. Тоня помалу йшла на поправку, її рани і травми загоювались. Я постійно крутився поруч, допомагаючи їй, лікарям та медсестрам, зрештою, просто намагаючись якось відволікти, підняти їй настрій.

Доки не настав цей день. Коли вранці зайшов до неї у палату, вона дивилась у вікно. Бинти лише частково тепер вкривали її голову, більша частина обличчя була вже вільною від білого ганчір’я, де-не-де на ньому видніли свіжі шрами та рубці.

— Привіт, — привітався.

— Привіт, — мовила вона, не відриваючись від вікна. — А я визирала у вікно, думала, коли ти прийдеш.

— От я і прийшов, — усміхнувся і простягнув букет квітів, що до того тримав за спиною.

— Боже яка краса. Що це за квіти? Здається, лілеї. Ніколи таких не бачила…

— Сказали, що це якісь рідкісні лілеї, з якогось острова в Індійському океані. Нібито, хто вдихне їхні пахощі, той скоро одужає…

— Тут же таких навіть і не продають?

— Так, у місті замовляв.

— Боже, який ти у мене турботливий, — Тоня поцілувала мене у щоку. Я знав, навіть зараз їй було боляче мене цілувати.

— А я знаю, куди ми з тобою поїдемо, коли я одужаю.

— Куди?

— На цей острів, де ростуть такі лілеї. Їстимемо тропічні фрукти і купатимемось голяка у морі. А вночі спатимемо серед цих лілей.

— Це справді класна ідея.

— Ти щось хотів мені сказати?

— Чому ти так подумала?

— У тебе просто вигляд людини, яка хоче щось сказати.

— Так, мало не забув. Мені треба буде вискочити на кілька днів у місто…

— Звичайно, я побуду сама. Я тобі давно казала, що справлюся, коли що, сама…

— І ось тобі на всяк випадок, — я обережно поклав їй у руку конверт.

— Що це?

— Гроші. Тобі ж тут треба на все гроші. Візьми про всяк випадок.

Тоня уважно глянула на мене.

— Ти ж вернешся?

— Так, звичайно, я повернусь. Просто треба закрити деякі справи, розраховуватися з боргами. Аби стати по-справжньому вільним.

— Ну добре. Тоді… до зустрічі?

— Так, кохана, до зустрічі.

І я обережно поцілував її в губи, а потім в щоку, відчувши губами заскорузлість недавно загоєної рани.

Я встав і попрямував до виходу. На виході я обернувся, аби ще раз глянути на неї. Вона знов повернула голову до вікна — певно не хотіла пропустити, як я буду виходити з лікарні.

Я сів в автобус до міста. Цього разу він якось по-особливому неспішно їхав вздовж сірого поля, над яким напрочуд низько купчилися хмари, здається починав накрапати дощ. Я спробував задрімати, проте це мені не вдалося, лише крутився, аж доки не роздратував сусіда, тому відвернувся до вікна і споглядав пейзаж. Безкраї поля простягалися ген за обрій. Здається на цій землі взагалі не було людей, нічого живого, лише сонячні промені пробивалися крізь хмари і грали на полях. Я притулив долоню з розчепіреними пальцями до скла, аби не бути засліпленим яскравим світлом, що лилося з небес. Проте воно досить швидко щезло, сповите сірістю неба.

Нарешті автобус зупинився на кінцевій зупинці. На моїй зупинці. Я вийшов з нього під дощ, що починався.

— Привіт, — почув я знайомий голос позад себе.

— Привіт, Семене, — відповів я, озирнувшись.

— Я вже думав щось сталося — автобуса довго не було…

— Так, справді, він їхав геть повільно. Ніби катафалк…