Андрій Гарасим: Борги нашого життя

— Його довго мучили?..

— Ні, — похитав головою я. — Вони не довго з нами церемонились. З ним… Майже одразу.

— Чому ти не вбив того виродка тоді? Чому?!! — промовив Сем, до болю стиснувши мою руку.

— Ти сам чудово знаєш відповідь…

Поруч з нами хтось заплакав. Це була Віка. Рефлекторно я обхопив її за плечі і відчув, як з іншого боку її обхопив за плечі Семен. А потім я гукнув до жінки, що стояла за імпровізованою пластиковою стійкою, аби вона принесла ще горілки.

Хоча ми не планували довго затримуватись у цьому місці, але просиділи там не менше кількох годин. Спочатку всі були дуже пригнічені, але горілка, а може, і перенасиченість горем зробили свою справу, і ми помалу розговорились.

— Щасливець, — кивнув Сем у мій бік, зминаючи в руках порожній пластиковий стаканчик. — Чесно, я б на тебе не поставив, якби знав, що випаде на твою долю. А може ти міцніший, ніж я думав…

— З приводу щасливця я б точно посперечався, — похитав я головою. — От зараз тут сиджу з вами і не знаю, що там з Тонею, де вона, і взагалі…

— Головне, що цей покидьок підтвердив — твоя дівчина жива.

— Він сказав, що я можу її не впізнати… Що вони з нею зробили? І де її шукати? Певно треба було одразу йти до міліції, втратив уже кілька годин…

— Тут така справа… — Семен роздумуючи почухав своє підборіддя. — Певно для тебе це стане ще однією несподіванкою. Одне слово, цей недобиток написав на нас заяву у міліцію…

— Він на нас написав заяву в міліцію? Про що?!

— Замах на вбивство. Спроба вбивства, вчинена' мною, тобою і покійним Грінспеном. Підозрюю, що заява була направлена в міліцію одразу, щойно ми цю саму спробу з твоєю допомогою провалили. Так що нас може розшукувати міліція. Тому йти туди з якимись заявами — самогубство.

Я ошелешено дивився на нього.

— Звідки у тебе ця інфа?

— Ну є в мене джерело в міліції. Не підводило ще ні разу.

Я видихнув.

— Не знаю посадять мене, приб’ють чи ні, але Тоню знайти я зобов’язаний.

Семен на знак згоди енергійно кивнув.

— Так, звичайно, ми почнемо її шукати. Але в міліцію поки що ходити не варто.

— І як ми без міліції зможемо її знайти? Де її шукати?

— Я думаю, що їй, звичайно, дісталося, але скоріш за все вона жива, — Сем глянув на мене і швидко додав. — Точно жива. І я не думаю, що вони там десь у себе будуть її довго тримати. Треба пройтися по всіх лікарнях, попитати, чи не поступала така постраждала. І я просто зараз переговорю зі своїм джерелом в міліції — може він щось підкаже…

— А я пройдусь з Андрієм по лікарнях, аби йому менше там світитися, — докинула Віка. — Коли починаємо?

— Просто зараз, — відповів я.

Упродовж наступної доби ми з Вікою обійшли-обдзвонили всі лікарні, всі відділи травматології, нейрохірургії, всі лікарняні прийомники, всі травмопункти міста. І не знайшли її. Ввечері ми знесилені дісталися квартири, яку винаймали Сем з Вікою, і одразу ж почвалали на кухню. Коли туди зайшов Сем, ми у повній мовчанці сьорбали каву.

— Ви так і будете мовчки сидіти з чашками в руках? — спитав голосно Семен.

— Ми обійшли всі лікарні міста, відповів я. — Тоні немає ніде…

— Зате в моргах її теж немає, — відповів Сем. — І це не може не радувати.

— Ти ходив по моргах? — вражено спитав я.

— Так, — кивнув він. — Не хотів тобі казати… Перш за все, я, звичайно, шукав Гриня. Ну і… про всяк випадок, цікавився щодо Тоні…

— А Гриня знайшов?

— Ні.

— Отже, усе це нічого не означає…

Сем кахикнув і потер носа:

— Ну я планую поговорити зі своїм джерелом в міліції…

— Мені треба повертатись туди… — тихо промовив я.

— Куди туди? — перепитав Сем.

— Туди, звідки я втік. До його латифундії, у ті краї. Можливо, вона десь там.

— Можливо? Чи не забагато ризику для слова можливо?

— А є ще якісь варіанти?

— Ну я ж тобі казав про моє джерело в міліції.

Я махнув рукою:

— От ти ним і займайся. А я повертаюсь туди.

Сем зітхнув і похитав головою:

— Нікуди ти сам не поїдеш. Ми поїдемо разом. І давай без суперечок. Самого тебе я не відпущу. З мене досить Грінспена.

— Добре, поїдемо удвох.

— Коли виїжджаємо?

— Завтра з самого зранку, машини у нас зараз немає, будемо добиратися автобусом.

— Добре, — кивнув він. — А тепер на бокову. Завтра у нас буде довгий день.

Наступного дня ми сідали на той самий автобус, яким я повернувся до міста кілька днів тому. Півтори години поспіль я спостерігав за вікном уже знайомий мені пейзаж, де поля змінювалися лісами, а кожне село обабіч дороги виглядало біднішим за попереднє. Нарешті, трохи не доїжджаючи села, до якого я недавно прибився, ми вийшли на якійсь зупинці в лісі.