Андрій Гарасим - Борги нашого життя

Йшов лісом, залитим місячним сяйвом, був легенький морозець, проте він навіть не відчувався — такий я був змучений і спустошений. Згодом я опустився на землю, зіпершись спиною об дерево, і звернув увагу на нічне небо. Чисте, ясне морозяне небо, з якого світив місяць і дивилися на мене тисячі й тисячі зірок. Я закрив очі. Холод остаточно відступив, мені стало спокійно й затишно. В уяві зринула картина — ми всі разом — я, Сем, Грінспен сидимо за столом на кухні у нашому домі, п’ємо пиво, щось жваво обговорюємо, на кухню заходить Віка, починає нас за щось відчитувати, ми у відповідь сміємося, вона кидає щось у наш бік. Ми сміємося вже всі разом. Потім бачу Тоню, що безмовно спостерігає за нами крізь вікно. Я підходжу до вікна і щось їй кажу. Здається про те, аби вона була обережнішою, аби їхала звідси, бо тут небезпечно, а я дуже-дуже за неї переживаю. Проте вона нічого не чує по той бік шиби, яку не можна ні відкрити, ні вибити, лише дивитися. Я кричу — від безпорадності — мій крик переходить у вовче виття. Добре, що прокинувся. Відкрив очі і побачив майже над собою темний вовчий силует із закинутою догори мордою. І почув виття. Я ворухнувся — і двоє вже знайомих мені очей-жаринок вперлися в мене. Вовк відстрибнув. Я піднявся на ліктях і тихо, аби не налякати чи не спровокувати вовка, заговорив до нього:

— Привіт, вовчику. Ти теж вибрав свободу? І йшов за мною? Дякую, тобі. Дякую, що не дав заснути тут назавжди.

Очі вовка блимнули, наче прощаючись зі мною, і його силует розтанув у темряві. Але, дивно, у тому місці, де щойно був вовк, щось і далі світилося. Це світло йшло здаля, пробиваючись крізь лісові нетрі, вочевидь, там за деревами мали бути людські оселі. Схопивсь на ноги і тихо сказавши «дякую» в бік темних хащів, в яких щезла вовча постать, рушив на світло.

Я таки вийшов до села, яке, коли б не один чи два вогника, виглядало би геть пусткою у нічній пітьмі. Навіть собаки тут не валували, може ще спали, а може їх і не було. Я пішов на вогник, що світив серед пітьми. Дійшов до однієї садиби, на подвір’ї якої горіла лампа. Відкрив хвіртку, очікуючи собачого гавкоту, але так його і не почув. Зрештою, зайшов у двір і зупинився, роззирнувся навколо. Раптом почув позад себе чиїсь кроки. Обернувшись, побачив жінку середніх літ, що пильно і трохи налякано дивилася на мене.

— Драстуйте, — мовив я.

— Драстуйте, — відповіла вона насторожено. Складалося враження, що вона ось-ось побіжить.

— Вибачте, що так серед ночі. Я заблукав, а у вас, у єдиних, тут світилося…

Жінка так само насторожено дивилася на мене. І тут я побачив, що її руки були в крові. Вона, очевидно, перехопила мій погляд, бо одразу пояснила:

— Теля тільки-но народилося. Приймала пологи…

— Ясно, — кивнув. — А то аж налякався.

Очевидно останні мої слова трохи заспокоїли жінку.

— І довго лісом ходили?

— Так, — похитав головою. — Довго…

— Я чула з лісу гавкіт собак вчора вдень, там, мабуть, полювання було. Ви не звідти? — мовила вона, уважно глянувши на мене.

Я зам’явся на хвилю:

— Ну, мабуть, я до цього трохи причетний. Правда, якщо бути чесним, я не полював, скоріше навпаки, але це довга історія…

Жінка ще раз уважно глянула на мене, але щось після моєї останньої відповіді у ній перемінилося, здається тепер вона дивилася на мене не насторожено, а співчутливо.

— Ви певно голодні? — запитала вона.

— Ну… — протягнув я, раптом усвідомивши, що дуже голодний. — Чесно, був би вам дуже вдячний, коли б…

— Ну, то йдіть до хати. У мене не ресторан, але варена бульба і хліб знайдуться.

— Дякую. Дуже дякую…

Жінка завела мене до будинку, досить бідної селянської господи. Коли я зайшов, очевидно зачувши наші голоси, з ліжок підвелися дівчинка і менший хлопчик, які спросоння запитально дивилися на мене.

— Дядя заблукав у лісі, — мовила вона, пояснюючи їм мою з’яву.

— Дядя заблукав, як тато? — спитав хлопчик.

— Спіть, — замість відповіді сказала жінка. — Чого повставали?

І, вже повернувшись до мене, додала:

— Я зараз швиденько підігрію вам попоїсти, а ви поки скидайте з себе весь цей одяг. Он як дрижаки б’ють.

Малий спитав, чи народилося вже телятко і, отримавши ствердну відповідь, почали з дівчинкою збиратися, щоб подивитись. Жінка, зайшовши до сусідньої кімнати, повернулася з чоловічими речами — сорочка, штани, светр…

— Переодягніться, ви геть мокрі, — простягла вона мені речі. — Думаю, вам підійде.

— Дякую, — кивнув я головою. — Але ж це — чиєсь?