Андрій Кокотюха - Життя на карту

© Кокотюха А., 2020

© DepositPhotos.com / Observer, Ksenia_Pelevina, VitalikRadko, обкладинка, 2021

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2021

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2021

– Вам погано, мамзель?

– Мені… ніяково, – визнала Анна. – Але не погано. Навпаки, добре. Дуже добре.

Була не в силах більше стримуватися. Відбігла якомога далі вглиб театрального коридору, накрила рота долонею, а потім – обома, щоб сильніше приглушити сміх. Служитель, поважний добродій із густими сивими бакенбардами, виглядав ровесником Опери. Напевне, служив ще в старій будівлі, до пожежі.

Анна прочитала в його очах: щиро здивований її поведінкою.

Лише поява з-за рогу чоловіка в новенькому мундирі титулярного радника стримала відданого служителя театральних лаштунків від обурення. Його стан видавали широкі ніздрі м’ясистого, вкритого червоним павутинням прожилок носа – роздувалися, мов у збудженого бугая.

Ніхто не мав права реготати під час драматичної вистави.

– Аню, все гаразд?

Чоловік спершу переконався, що з нею нічого не сталося. Уже потім мазнув колючим поглядом крізь круглі окуляри на суворого доглядача театрального порядку. Той кахикнув, відступив на два кроки, застебнув верхній ґудзик розшитої тонкою позолотою форменої тужурки.

– Винуватий, ваше благородіє.

– У чому?

– Ваню… Іване Дем’яновичу, дай людині спокій, – Анна торкнула його за плече, стала поруч, узяла під руку, глянула на служителя. – А французькою я не мамзель. Навіть не мадемуазель.

– Даруйте, мадам, – строгий добродій остаточно знітився. – Не впізнав вас відразу, пане Вольський.

– А якби впізнали?

– Заради бога, Ваню! Опера – не твій службовий кабінет. А цей достойний пан не в тебе на допиті. Не засипай його запитаннями.

– Біда, – зітхнув Вольський. – Як надрукували фото в газеті, то й упізнають у театрі, мов артиста. І не заборониш же. Публікувати портрети поліцейських – не крамола. Хоча я б заборонив.

– Іван Дем’янович зовсім не марнославний, – додала Анна. – Але його службовий обов’язок – ловити злочинців. Вони тепер усі грамотні, газети читають.

– Та хай собі читають!

– Читають – нехай, бога ради! Тільки читачам не треба знати, як виглядають слідчі розшукової поліції. Не варто газетам розміщувати моє фото.

– Київ – місто маленьке. Вас, пане Вольський, і без газет усі знають, – нагадав служитель. – Особливо після того, як зловили душогуба зі Святославського яру [1] Урочище в центральній частині Києва. У процесі активної розбудови міста було засипане. .

– Знаєте, люб’язний, коли в Святославському та інших київських ярах не буде душогубів? – Той похитав головою. – Коли не буде отих самих ярів. Там же клоаки, справжнісінькі міські нетрі. Ідеальні місця, де плодиться всяка зараза, і я не про хвороби кажу.

– Ваню, не заводь шарманку, – Анна легенько стиснула чоловіків лікоть. – Проституції не стане, якщо закрити всі борделі. А пияки зникнуть, щойно зачиниться останній трактир. Ми ж у Опері, а не на прийомі в генерал-губернатора. Отам себе можеш не стримувати. Хоча… толку від того мало.

Іван Вольський раптом зрозумів – справді, не час і не місце для таких важливих для нього розмов. Публіка теж не та. Хоч боротьба з криміналом постійно хвилювала поліцейського слідчого і розмови про методи були улюбленим коником, Анна мала рацію. Не варто мітингувати на кожному кроці й перед кожним слухачем.

Анна завжди мала рацію.

Через те Іван Дем’янович Вольський у свої тридцять три роки – титулярний радник, уже тиждень як помічник головного слідчого розшукової поліції. Новенький мундир замовив собі в кравця Лібмана на Подолі, щойно дізнався про підвищення. А вдягнув уперше, для виходу в світ із дружиною.

Київська Опера сьогодні урочисто закривала свій перший після відновлення роботи театру сезон.

Анна любила театр. Новомодні ілюзіони її не приваблювали. Хоча з цікавості пішла, кортіло відкрити для себе нову сторінку київського життя. Взагалі початок століття писав таких сторінок більше, і не з року в рік, навіть не щомісяця. Складалося враження – що не тиждень, то якась новинка-цікавинка.

Іван якось повів дружину до Бергоньє: там, у приміщенні театру Соловцова [2] Один із перших стаціонарних театрів Києва з постійною театральною трупою. Заснований у 1898 році, вистави відбувалися в домі французького підприємця Огюста Бергоньє (перетин Фундуклеївської (тепер – Богдана Хмельницького) і Пушкінської вулиць). Там же з кінця ХІХ ст. влаштовували кіносеанси.