Андрій Кокотюха - Життя на карту

– Ще не пізно. Справді, ну його, того гаркавого Ленського. Маємо право на ресторан.

– Невже десь є вільні столики?

– Для Івана Вольського будуть, – чоловік випнув груди, поправив окуляри на переніссі. – Хоч у «Гранд-отелі», хоч в «Англійському». Метрдотелі, Анно, стають у фрунт, як бачать мене. Теж твоя заслуга, насолоджуйся.

– Здається, мова йшла про інтимнішу обстановку. І навряд чи про окремий кабінет, хай навіть у «Гранд-отелі». Справжні заслуги люблячої дружини, – Анна делікатно наголосила на слові «справжні», пустивши при тому бісика, – коханий чоловік оцінить у зручнішому місці.

– Я тебе люблю, – прошепотів Іван, закрив кришку, підкинув брегет на долоні. – Не гаймо часу. Нехай нам викличуть сюди візника.

Він діловито роззирнувся, шукаючи, кому б довірити цю місію. Погляд зупинився на прочинених дверях буфетної. Далі стискаючи золоту цибульку годинника, Вольський рушив туди. Анна подалася за ним. Поріг буфету переступили разом.

Буфетник, високий вусань із блискучим, напомадженим волоссям, зачесаним на проділ, та в білосніжному накрохмаленому фартуху, нудився по той бік шинквасу. Він сидів, підперши голову руками, і заглибився у своє, примруживши повіки. Під час вистави сюди мало хто заглядав, хіба котрийсь театральний працівник міг навідатися, аби потеревенити. Поява раптових відвідувачів пожвавила його вечір. Спершу розплющилося одне око, потім друге, і враз буфетника мов струмом знизу смикнуло: здригнувся, стрепенувся, вибалушив очі, навіть крекнув. Здавалося, що подружжя Вольських застало його за чимось непристойним, Анна навіть насторожилася.

Та вусань швидко опанував себе. Промахнув шинквас білим рушником, уперся широкими долонями об стійку. Ще й подався вперед, усім своїм виглядом висловлюючи готовність прислужитися й виконати всі забаганки.

– Чого зволите-с, ваше благородіє?

– Послухай, люб’язний, – Іван видобув портмоне, пошукав у кишеньці для дрібноти, повторив: – Послухай-но, люб’язний, пошустри трохи. Екіпаж до входу потрібен, баришня хоче додому. Ось, маєш.

Буфетник зиркнув на срібний гривеник.

– За ці гроші я сам мотнуся кабанчиком, ваше благородіє. Чого не зробиш для такої людини.

– Якої – такої?

– Газети читаємо-с! – вусань розплився в усмішці. – Грамоті навчені-с!

– Молодець. Тільки махом. Тебе як звати?

– Гриша.

– Дуй, Грицю. Одна нога тут – друга на вулиці. Зажди, коли вже такий спритний, – Вольський поклав перед ним купюру, першу-ліпшу, яку схопили пальці. – Налий нам по келиху шампанського.

– «Парадізо» з голіцинських підвалів бажаєте чи французьке, «Вдова Кліко»?

– Французьке, – сказав Іван.

– Краще кримське, – не погодилася Анна.

– Дама сказала слово, – кивнув Вольський.

Буфетник швидко впорався з пляшкою. Звук звільненого корка відбився луною. Наповнивши два келихи, вусань поставив почату пляшку у відерце з льодом, підхопив його, переніс до зали, на круглий столик-грибок.

– Так зручніше-с!

Іван простягнув келих дружині, узяв свій, вони перемістилися до столика.

– А ти знаєш своє діло, Грицьку. Заробив на чай. Але не барися.

– Мене вже тут нема!

Буфетник здимів, навіть не скинувши фартуха. Вольський дзенькнув келихом об келих Анни.

– Початок вечора мені починає подобатися.

– Закрили театральний сезон, – Анна зробила ковток. – Ми не впораємося, і тобі, милий, доведеться платити за всю пляшку.

– Із собою прихопимо. Сядемо в екіпаж – придумаємо, що з нею робити. З наступного місяця підвищать платню на новій посаді. Вже на шампанське заробимо, не треба економити на святі.

Вольський перехилив напій гусарським жестом.

– Обережно. На тебе не схоже, – завважила Анна.

Чоловік не надто дружив зі спиртним. Дозволяв собі сидри та наливки, власноруч зроблені Христиною. Коли відвідував представницькі застілля, потягував коньяк, рідше – казенну горілку, і то намагався обходитися найменшими порціями. Навіть виробив власну тактику: вичікував, коли інші трапезники приймуть на груди стільки, що почнуть стежити не за чужими чарками, а за власними.

– У житті кожної людини є моменти, коли вона не хоче бути схожою сама на себе, – парирував Іван.

– А він тебе впізнав, до речі.

– Хто? – Вольський знову наповнив келих, долив дружині.

– Буфетник. Гриша. Григорій, – Анна кивнула в бік дверей, за якими той щойно зник.

– То тепер хрест, який я змушений нести. Газетним шпальтам треба дякувати. Мене впізнають, сама ж знаєш.