Андрій Гарасим: Борги нашого життя

Я зім’яв у руці пластиковий стаканчик, у якому вже не було кави, і, вкинувши його у смітник, попрямував до зупинки, аби сісти на маршрутку до нашого дому. Вийшов на зупинку раніше.

Починало сутеніти, я вирішив трохи пройтися, озираючись час від часу на всі боки. Попереду з’явився знайомий паркан і обриси нашої оселі з темними вікнами. Я зайшов з боку пустиря, що межував із нашою територією, і перестрибнувши через огорожу, опинився в дворі. Навшпиньках, намагаючись не шуміти, підкрався до одного з вікон, зазирнув в нього, але нічого не побачив, крім темряви. У будинку точно нікого не було. Підійшов до дверей і побачив, що замок вирваний, а вони прочинені. Вочевидь, комусь дуже хотілося побувати всередині. Легко торкнув двері, і вони зі скрипом відчинилися. Обережно, намагаючись побачити щось у темряві, я зробив крок до середини. Під ногами зарипіла підлога, але це, здається, був єдиний звук, який тут було чути. І раптом майже біля моєї ноги хтось нявкнув. Це був сусідський кіт. Він часто забігав до нас, ми дуже звикли до нього. Зараз він був єдиною живою душею у цій пустці. Нахилився, аби, як це було раніше, взяти його на руки, але кіт, ще раз нявкнувши, вискочив у прочинені двері. Знову роззирнувся, проте навколо панувала цілковита тиша, тому я теж пішов до вхідних дверей.

Уже переступив однією ногою поріг, коли отримав удар у підборіддя. Такий потужний, що опинився на землі. Спробував підвестися, але хтось міцно схопив мене за горло і почав душити. Я пручався, вдавалося це мені геть погано, з кожною секундою сил меншало. Проте мені таки пощастило — вдалося вивернутися і хапонути зубами нападника за руку, той матюкнувся і послабив зажим, а я спромігся висмикнути голову з його лещат, одразу порачкувавши подалі від нього в глибину кущів біля будинку. Нападник знову вилаявся, очевидно достоту не побачивши, куди я подівся, тому ввімкнув світло на ґанку. І я одночасно з ним зойкнув. Тому що переді мною стояв власною персоною Семен.

— Ти! — одночасно сказали ми з Семом, показуючи одне на одного.

— Я тебе трохи не вбив, — видихнув він.

— Не вийшло… — усміхнувся я.

Сем мовчки підійшов і обійняв мене за плечі.

— Добре, хоч ти… — ледь чутно пробасив він мені на вухо. — Хоч ти живий…

— Я так… — ледь чутно мовив я. — А от Грінспен…

Сем пильно подивився на мене і одвів погляд.

— На жаль… — розвів я руками. — Я нічого не міг зробити… Вибач…

Я ніколи не вмів добирати слова у хвилини справжнього горя. Так само було і цього разу. Тим більш, на мене знову накотило. Тому я розвернувся і пішов у гущавину саду. Пройшов до кінця саду, фактично упершись в паркан, і, присівши на землю, притулився до стовбура якогось дерева. Перед очима зринула картина того, що трапилося, причім так яскраво та чітко, ніби це відбулося щойно. Грінспен, його б’ють, я намагаюся порятувати, звичайно ж, без успіху, потім обличчя Тоні…

— Пішли, там Віка знадвору чекає, — почув над собою голос Сема.

Я мовчки ствердно кивнув, підвівся і ми пішли до воріт, за якими вже зачекалася Віка. Коли виходили, я кинув останній погляд на будинок, темний і зараз уже геть чужий.

— Ти живий! — кинулась до мене Віка, тільки-но ми з’явилися на вулиці.

— Тихше, — шикнув на неї Семен. — Зараз усіх сусідів побудиш. Ми тут і так не повинні були б бути.

— А чого ви сюди повернулися? Це ж справді небезпечно.

— Та Віка наполягала, бачте, їй речі якісь треба було позабирати.

— А де ви зараз розташувались?

— В одних знайомих квартиру знімаємо. До речі, я так розумію — тобі зараз жити ніде?

— Я навіть про це і не думав ще…

— От і добре, будемо раді бачити тебе у себе. Як у старі добрі часи…

— Старі добрі часи закінчились, Семене. З Грінченком закінчились…

Семен відвів погляд. В очах у Віки зблиснули сльози.

— Пішли пом’янемо? — тихо спитав я.

— Так, звичайно, пішли.

Ми деякий час мовчки йшли по практично неосвітленій вулиці приватного сектора, аби зрештою вийти до одного із занедбаних міських парків. Свого часу ми досить часто у ньому бували, тому без особливих труднощів віднайшли кафешку під брезентовим шатром, що ховалася в гущавині. Зайшли, замовили горілки, яку нам налили в пластмасові стаканчики, та якогось соку. Випили «за Гриня», ми з Семом по половині, Віка пригубила чисто символічно.

— Ох і гірка, — не стримався я.

— Іншої, Андрію, тут, на жаль, немає, — мовив Сем, посуваючи до мені сік.

Ми знов замовкли. Нарешті Сем, намагаючись не дивитися в мій бік, зовсім тихо запитав, про те, що вочевидь муляло йому весь цей час: