Андрій Гарасим - Борги нашого життя

— У тебе всього десять хвилин, — мовив він спокійно, наче мова йшла про щось абсолютно буденне. — Після цього ми підемо за тобою. Так що не гай часу. Зрештою, погодься, я вчинив з тобою по-доброму — бачиш, даю тобі шанс, хоча б яким примарним він був…

— Засунь своє «по-доброму» собі у дупу!

Він усміхнувся:

— Не втрачай часу, — мовив він. — У нашої спільної з тобою знайомої його, до речі, теж лишилося не дуже багато. Здоров’я дещо підвело. Знаєш, як воно буває…

— Тоня?! Що ти з нею зробив?!! — закричав я.

— Нічого особливо, але пізнати її певно зараз буде важко, — засміявся він, махнувши рукою, аби зачинили ворота. Я кинувся і почав щосили гамселити по них. Проте жодного ефекту це не дало, і трохи, заспокоївшись, я роззирнувся навколо.

З усіх боків мене оточував ліс, тому не роздумуючи я побіг, як мені здавалося, вперед, у саму його гущавину. Проте незабаром зрозумів, що тут мені від них не сховатися, вони, можливо, саме на це і чекають, ось зараз, за кілька хвилин спустять своїх собак, які без проблем візьмуть мій слід. Я стишив ходу, аби відсапатись і зрозуміти, що ж все-таки робити далі. Навколо панувала тиша, та тиша, яка може панувати лише в лісі у міжсезоння. Ні вітерця, ані найменшого поруху, лише тиша і чисте холодне лісове повітря. І тут до мене донісся звук. Звук, якого я очікував і який однаково примусив мене здригнутися. Я почув гавкіт собак. Причому мені здалося, що вже зовсім поруч. Зірвався і чимдуж побіг. Вже не було часу ні думати, ні приймати якісь рішення. Просто біг наосліп, намагаючись позбутися цього довбаного собачого гавкання, яке немовби наростало у вухах. Гілля дерев шмагало по обличчю, час від часу я забивався об стовбури дерев, один чи два рази навіть впав, проте одразу ж схоплювався і продовжував бігти. А собачий гавкіт, здавалося, ближчав і ближчав… Раптом між деревами майнув просвіток, і я щосили рвонув до нього. В голову прийшло, що там може бути дорога, можливо хтось зможе мені допомогти… За хвильку вже вискочив туди, проте, замість очікуваної дороги, цей просвіт насправді виявився неглибоким ярком, по дну якого біг потічок. Я зупинився, глибоко вдихнув і видихнув кілька разів. Треба було щось негайно вигадати, інакше буквально за кілька хвилин я мав всі шанси опинитися у кільці мисливських собак, а потому і їхніх господарів. Зрештою, я не вигадав нічого кращого, як просто стрибнути в потічок і бігти по ньому, сподіваючись, що вода зіб’є собак зі сліду. Вода була крижаною і черевики одразу намокли і обважніли, добре хоч потічок сягав лише щиколоток.

Пару хвилин я брьохався у воді, коли зупинився і прислухався, зрозумів, що собачий гавкіт знов посилився. Тому я розвернувся і побіг назад — проти течії. Кляте гавкання чомусь не відставало, ліс просто повнився ним. Іноді здавалося, що чути вже і людські голоси. І тут я побачив перед собою стіну. Червону цегляну стіну, яка до болю нагадувала паркан тієї садиби, з якої я вперто тікав останніх півгодини. Вочевидь, я зробив коло по лісу і вернувся до того місця, з якого починав. Я стояв і в ступорі дивився на паркан, аж поки звуки, що чулися з лісу, не змусили мене прийти до тями. Тепер вже не було сумніву — крім собачого гавкоту я розрізняв і людські голоси. Це означало одне — погоня була вже близько, треба було щось робити. Що саме — не дуже уявляв. Я ковзнув поглядом по лісу, з якого щойно прибіг, по муру, і раптом зауважив, що в одному місці з-під паркану стирчала бетонна труба, а з неї і витікав потічок, по якому прибіг сюди. Практично на автоматі зробив те, до чого б ніколи не додумався у менш критичній ситуації. Я опустився на коліна в крижану воду потічка і порачкував усередину чорного отвору труби. Теоретично вона була достатньо великою, аби я зміг у неї пролізти. Я ніколи не страждав на клаустрофобію, але коли по-пластунськи дістався середини, мені реально стало не по собі. Там було темно і мокро, рухи мої були обмежені, а крижана вода, що десь на чверть заповнювала трубу, змусила моє тіло труситися, мов у пропасниці. Довго у ній перебувати я не міг. Глянув перед собою — труба була короткою, — перевів дух, а потім поплазував далі. За хвилину, зробивши останній кидок всім тілом вперед, плюхнувся в канаву вже на території садиби. Роззирнувся — як і скрізь, на території цієї садиби росли сосни, а от з кущами, де можна було б пересидіти пару годин, поки за стіною не вщухне шарварок, тут було кепсько — їх практично не було, крім кількох декоративно підстрижених… Можливо, мені вже ввижалося бозна що, але почулися чи то кроки, чи то голоси вже по цей бік паркану. Я ще раз швидко оглянув все навколо себе і побачив дерев’яний флігельок неподалік. Прожогом кинувся до нього, і — о диво! — він був замкнений лише на простий засув. За секунду я вже був всередині, і абсолютно вчасно — крізь щілину грубо збитих дощок побачив двох охоронців, що обходили територію по периметру. Дуже повільно вони пройшли буквально в кількох метрах від мого прихистку, про щось жваво розмовляючи. Нарешті їхні голоси затихли, я з полегшенням зітхнув. І в цей момент почув гарчання за своєю спиною. Обернувся і просто навпроти побачив двоє очей-жаринок, що невідривно дивилися на мене з кутка. Хтось тихо плигнув мені назустріч, і в косих променях світла, що пробивалось крізь щілини, я побачив його — здоровенного, але дуже худого вовка, все тіло якого вкривали як задавнені, так і зовсім свіжі рани. Я інстинктивно втиснувся в стіну халабуди, продовжуючи невідривно дивитися на нього. Той знов загарчав. Ззовні знову почулися голоси, що ставали дедалі гучнішими — здається, поверталися двоє недавно бачених мною охоронців.