Андрій Гарасим: Борги нашого життя

— Зараз ще щось знайдемо, — мовив я, зазираючи в чергову шафу. — А щодо нас з Семом — повір, ми не ті люди, які могли б заподіяти якесь лихо Владу. І це — чистісінька правда.

— Дякую за щирість, — відповіла Віка. — Але я справді не знаю, де він зараз…

— Ну і закрили тему.

— Закрили.

— Здається питво вже закінчилося. Але я зараз збігаю швиденько до магазину. Він тут поруч.

Віка заперечно похитала головою:

— Якщо нема, значить нема. Отже, не судилося.

— Я за хвильку вже буду тут!

— Ні, — твердо хитнула головою Віка, і додала. — До того ж, я хочу зготувати для цього інваліда щось поїсти на ранок.

— Ти хочеш тут залишися?

— Принаймні побути ще кілька годин. Хочу доглянути його. Звичайно, якщо ти не заперечуєш. Обіцяю, я нічого тут не вкраду.

— Та без проблем, лишайся. Ти за нього так переживаєш…

— Вважай, я розбила цьому чуваку голову.

— Гадаю, йому це не вперше. Хоча, звичайно, буде непогано, якщо за ним хтось нагляне…

— От і я за це. Двері, як буду йти, зачиню.

— Домовились.

Я швидко зібрався, і коли Віка вже закривала за мною двері, дихнувши коньячними випарами, зробив спробу цмокнути її в щоку, проте, вона ухилилася, засміявшись.

Коли наступного дня я ранком завітав до Сема, який чомусь вперто не брав мобільного, двері мені відкрила Віка.

— Сем досі не очухався? — спитав я стурбовано.

— Привіт, чуваче, — почув з-за спини Віки знайомий Семів бас.

— І тобі привіт, друже. Я дивлюся тобі покращало?

— Таки так.

— Ну тебе ж лікувала така прекрасна дівчина…

— Віка мені реально допомогла, — напрочуд серйозним тоном відповів Сем.

— Хто б сумнівався, — засміявся я.

У цей момент рушник, який Віка перекинула собі через плече, досить відчутно хльоснув мене по пиці. Пам’ятаючи про те, що напередодні сталося з Семом, я вирішив не жартувати на небезпечні теми і мовчки пройшов на кухню, вигляд якої справив на мене цілком приємне враження — все було прибрано, посуд вимито, на плиті стояла пательня з якимось їдлом.

— Дивлюсь, у тебе з’явився справжній помічник по господарству, чи скоріше помічниця… — мовив я, обертаючись до Сема, що далі ніяково тупцяв у коридорі.

— Андрію, покинь приколюватися, — прогудів Сем. — Мий краще руки та пішли снідати…

Після сніданку Сем вирішив поділитись зі мною цілком прогнозованою новиною. Віці не було куди повертатися, квартира, на якій ми вчора з нею говорили, була Владова, чи скоріше вже тепер нашого банку, тому, власне, Сем і вирішив подати, за його словами, Віці «руку допомоги», і запропонував пожити трохи у нього. Чесно, в цей момент я був радий за Сема, і, можливо, навіть по доброму йому заздрив з огляду на своє теперішнє самотнє існування.

Через кілька днів ми мали повторно навідатись до тієї молодої пари, з візиту до якої і почалося моє колекторське буття. Мені справді дуже не хотілося їхати до них знов, і десь в глибині душі я сподівався, що Сем забуде за цих молодих людей. Але… Сем не забув, і ми таки поїхали до них. Проте на нас чекала несподіванка — просто біля їхнього під’їзду стояв уже знайомий нам диван, на якому просто тут, внизу біля будинку, сиділо двійко наших молодят. Поряд стояло ще якесь домашнє начиння, їхні речі.

Ми з Семом привіталися і, звичайно ж, спитали, що з ними трапилося. Молодята одразу ж розповіли, що сьогодні вранці до них заходили якісь люди з нашого банку, в результаті чого вони опинилися з пожитками на вулиці.

— А вони точно були з нашого банку? — перепитав Сем.

— Вони так сказали, — відповіла молода. — Всі на одне обличчя, спортивної статури. Сказали нам вибратися з квартири за п’ять хвилин.

— Як забратись?!

— Сказали, що квартира вже продана іншим людям і ми повинні виселитися.

— Як продана? — здивовано стенув плечима Сем і спитав скоріше самого себе. — Чому нам ніхто в конторі про це не сказав?

— Ну ось бачите, як воно вийшло… Довелося виселятися.

— І куди ви плануєте податися? — спитав я.

— Ну ми ще точно не знаємо, — відповів молодий чоловік невпевнено. — У нас є одні знайомі. Правда, у них маленька дитина…

— Немає нам куди йти, — коротко підсумувала дівчина.

— Ясно… — глухо відповів я і, помовчавши якусь мить, додав. — Вибачте, коли…

— Перестаньте, — перебила мене дівчина. — Ви ж тут ні при чому.

Я опустив очі долу і якийсь час мовчав, потім мигцем глянувши на Сема, знову звернувся до дівчини:

— А знаєте, у мене для вас може бути одна пропозиція…

— Я дивлюся, що ти — сама доброта, — мовив Сем, сьорбаючи зелений чай. Був пізній вечір. Якось непомітно за збиранням моїх пожитків і перевезенням їх до Семової квартири минуло півдня. Добре, що на моє прохання пожити в нього, Сем майже не замислюючись відповів «так». Зрештою, з того часу, як він почув про моє рішення віддати цим молодятам у тимчасове користування моє однокімнатне помешкання, яке друзі лишили мені на час свого перебування в Америці, він майже нічого не сказав, крім цього «так». За що, власне, я йому був страшенно вдячний. І от тепер, коли молодята були влаштовані, а я, своєю чергою, став новим постояльцем Сема, він вирішив таки поговорити на цю тему.