Андрій Гарасим: Борги нашого життя

— Жити будеш, — підсумувала мої думки Віка, продовжуючи витирати обличчя.

— Ти… — прошипів Сем, намагаючись вкласти в одне це слово всю свою зневагу до дівчини. Проте нічого у нього не вийшло, реально він зараз був кумедним, цей здоровило на підлозі. І ми обоє з Вікою пирснули зі сміху, на що Сем лише прогарчав щось і затих.

Зрештою, сяк-так кров Сему нам вдалося зупинити, тому вирішили не їхати в лікарню зашивати рану, просто треба було відвезти Сема додому, аби він трохи очуняв. Машиною взявся керувати я, і попри сумніви Сема, що з моїм керуванням ми не швидко доберемося до його житла, таки дісталися до нього без пригод. Квартира у Сема, попри мої очікування побачити якийсь міні-тренувальний зал, виявилася досить-таки затишною, чистою і світлою. Сем тримаючись за голову, пошкандибав до ванної, я пішов на кухню з надією знайти щось їстівне, і тут лише до мене дійшло, що Віка приїхала з нами до Сема. Вона саме порядкувала на кухні.

— Віка, перепрошую, я думаю, що нині всі були неправі… — почав я.

— Ну якщо говорити чесно, то ви мене зі своїм товаришем — як його, до речі, звати, Сем здається? — просто дістали. Але я теж… того… — Віка зітхнула.

— Якщо чесно, — продовжив, — я і Сем, гадаю, дуже вдячні вам за допомогу, яку ви нам надали…

— Та нічого, зрештою, це ж з моєю «допомогою» все і трапилося…

— Ну, не будемо вже повертатися до пройденого. Думаю, зараз ми вже можемо впоратись і самі, тому можете спокійно їхати додому відпочивати. Я зараз викличу таксі…

— Я нікуди не піду, доки не переконаюся, що із Семом все добре, — категорично заперечила Віка.

— Гадаю, особливої небезпеки немає…

— Ще раз кажу, — мовила вона, карбуючи кожне слово, — поки я не буду переконана, що із Семом все гаразд, я нікуди звідси не піду.

У цей час із ванни саме вийшов Сем.

— Семе! — гукнув я йому з кухні. — Віка хоче лишитися доглядати тебе, ти як?

На його обличчі відбилися якісь непрості роздуми, зрештою, він глухо буркнув «хай робить, що хоче» і щез у кімнаті, грюкнувши дверима. Буквально відразу з кімнати почулося потужне хропіння.

Я трохи потинявся в роздумах коридором-кухнею, і зрештою прийшов до висновку, що було б непогано завершити сьогоднішній день, хильнувши чогось міцного. Всього кілька хвилин у мене пішло на те, аби знайти недопиту пляшку вподобаного Семом коньяку, ще пару хвилин на те, аби знайти пару келихів.

— Полікуємо нерви? — мовив я, помахавши келихами і пляшкою перед Вікою, яка продовжувала щось робити на кухні.

— Бачу, ти часу не марнував, — мовила Віка.

— Я просто шукав, чим би нас усіх заспокоїти, — мовив я.

— Усіх? Здається один уже заспокоївся у себе в кімнаті.

— Але ж лишилися ще двоє.

— О-ля-ля, ти хочеш мені щось запропонувати?

— Просто випити коньяку.

— Ну що ж, давай просто вип’ємо коньяку, — мовила Віка, вмощуючись на стілець за кухонним столом.

Я розлив коньяк і ми дзенькнулись келихами:

— Ого, він реально міцний, — похитала головою Віка.

— Зрештою, він таким і має бути. Справжній коньяк…

— Ти давно на цій роботі? — раптом спитала вона.

— Можеш не вірити, але це не моя робота. Я мав працювати як піарник, але мій керівник вирішив, що для більшого досвіду мені варто попрацювати трохи колектором.

— І скільки ти так працюєш?

— Скоро вже буде тиждень.

— О, ти вже майже профі, — засміялася вона.

— Майже, — гмукнув я. — Це не та професія, в якій хочеться бути профі. Принаймні мені.

Ми якусь хвильку помовчали, потім я спитав Віку:

— Слухай, а звідки ти взяла такий ядучий сльозогінний газ? Такої гидоти я ще не зустрічав.

— Був у мене колись один залицяльник з якоїсь силової структури. Подарував на восьме березня. Після того я з ним більше не зустрічалася.

— Ясно, — кивнув я головою, розливаючи залишки коньяку.

Ми знов дзенькнулись келихами, кілька хвилин погомоніли про те, про се, потім я спитав, чи давно вона зустрічається з Владом.

— Півроку, — відповіла Віка, задумливо крутячи келих в руках. — Одного разу підвіз з нічного клубу, у мене був дуже кепський настрій, а він виявився веселим хлопцем. Можливо, все, що ви про нього казали сьогодні — це правда — він справжній авантюрист, від нього лишаються самі проблеми, але з ним було легко, дуже легко. Якийсь час. У мене тоді саме був дуже тяжкий період у житті. І якби не він, — не знаю, що би тоді робила. А так — ось бачиш, — живу, і навіть майже весела.

Віка вмовкла, а потім залпом допила рештки свого коньяку. Я одразу ж підхопився і з якоюсь нетверезою гарячковістю почав обнишпорювати шафи у пошуках ще якогось спиртного.