Анастасія Ізотова - Закохані у львівський дощ

Тієї ночі я заснула швидко, навіть не встигла щось обдумати. Не бачила жодного сну. А прокинулася з твердим рішенням зайти в обід або після роботи в кав’ярню та забрати свій телефон. Можливо варто написати зеленоокому джентльмену смс з подякою за вечір? В мами ж номер зберігся сподіваюсь. Чи не варто цього робити… Втекла я на роботу ще до того, як прокинулася мама, тому до вечора про відверту розмову з матусею можна не думати.

Я дуже люблю свою роботу. Ця маленька книгарня саме те місце, де б я, напевне, хотіла працювати завжди. Тут тільки книги, немає контурних карт, навчальних зошитів, відповідей на завдання та всіх інших супутніх дрібниць… Але як би сильно я не була захоплена своєю роботою, цей понеділок буде тягтися безкінечно, тому що я з нетерпінням чекаю закінчення робочого дня. Можливо я все ж таки наважуся надіслати Сашкові повідомлення. Як повільно спливають хвилини, ще й майже немає покупців. Кожного відкриття дверей я чекаю з нетерпінням, сподіваючись, що це швидше наблизить мене до кінця робочого дня.

Мої думки весь час повертаються до тих зелених очей і прогулянки під дощем, який навіть почав мені подобатися. Чому коли наказуєш собі про щось не думати, думаєш саме про це..? Коли виганяла думки про вчорашній день з голови, вони наполегливіше туди лізли. Я пообіцяла собі, ні на що розраховувати, і не сподіватися. Але це важко, коли чаклунські зелені очі наче переслідують усюди. І ще музика… чому сьогодні Андрій обрав романтичні рок композиції?

Ні! Це не дає мені спокою. Треба написати повідомлення, хоч щось про вчорашею зустріч і буде те, що буде. Лишилося повернути свій телефон… Я не буду чекати вечора. Людей мало. Я в обідню перерву збігаю в ту кав’ярню. Не так це і далеко. Сподіваюся мій телефон там.

– Андрій, ти не проти, якщо я вийду на обід? Мені потрібна година. – запитала я менеджера.

– Добре. Людей сьогодні мало. Я сам впораюсь. – відповів він.

– Дякую.

Десь в глибині душі я сподівалася, що станеться диво, і зеленоокий джентльмен прийде до мене на роботу, щоб побажати доброго ранку…. чи дня… просто прийде. Що ж не все, про що пишуть в романах про кохання правда… дива не сталося – ніхто не прийшов. Треба самій щось робити! Чому я про це знову і знову думаю?

Знову дощ. Всі з парасольками і лише я вирішила, що буду швидше ніж дощ. З магазину я вилетіла як очманіла, тому що години часу мені може й не вистачити, якщо не бігти. Дивлячись не перед собою, а під ноги, щоб дощ не падав на обличчя я дуже боляче об щось вдарилась. Вірніше я на щось налетіла, а потім сіла в калюжу.

– АЙ! Чудово! – Це ж треба таке… Телефон почекає до вечора…. Якщо я врізалась в людину, то нехай це буде Диво з зеленими очима.

– Дівчино, що ж Ви не дивитесь куди йдете?! Так і вбитись недовго, а ще й когось прибити можете так. – сказав чоловічий голос і я побачила руку, яку мені подали… але дива не сталося, життя це не книга і чудовий принц не з’явиться, хоча обличчя хлопця мені знайоме.

– Вибачте.

– Стривайте! Ви Ольга? – засяяв він.

– Так. – здивувалася я.

– Мене звуть Сергій. Я приніс Вам Ваш телефон. – посміхаючись хлопець дістав з кишені пакет… Це ж треба… яким це дивом?

– Дякую! Але як..? Звідки він у Вас?

– Я адміністратор у кав’ярні. Ви вчора забули в нас телефон. А сьогодні зранку нам подзвонили і розказали хто власник і де шукати.

– Дуже дякую. Я як раз йшла за телефоном до Вас. – розгублено бурмотіла я – Хто ж Вам дзвонив?

– Власних кав'ярні – Іван Володимирович.

– Дякую. Дуже дякую – зраділа я телефону.

– Ви не забилися? – ввічливо запитав Сергій.

– Ні. Тільки сіла в калюжу – розсміялася я – зараз все просушу.

– Вибачте мені.

– Ні, що Ви?! Наступного разу буду дивитися поперед себе. Добре, що налетіла на Вас, а не на машину. Дякую за телефон. До побачення. – я поспішила повернутися у книгарню.

– До побачення!

Добре, що я не встигла далеко відійти від роботи, тут є опалення та форма. Тому до кінця робочого дня мій одяг висохне. В моїй голові з'явилася ще одна думка, а точніше завдання: з'ясувати хто такий Іван Володимирович і звідки він мене знає. Можливо це один з наших клієнтів і вчора теж був у тій кав’ярні. А може це друг Сашка… Навряд – див не буває. Та мій новий знайомий не знає де саме я працюю… Досить видавати бажане за дійсне. Немає принців, марно чекати дива. Треба буде написати повідомлення з подякою за вечір.

Андрій не знає хто такий Іван Вікторович. Але у власника книгарні є знайомий Іван, просто Андрій не знає як його по-батькові. От і все стало на місця, і я навіть знаю як виглядає цей чоловік. При зустрічі треба буде подякувати.