Анастасія Ізотова - Закохані у львівський дощ

Він любить жартувати. Мабуть хороший співрозмовник.

Сашко допоміг мені вдягти плащ і ми вийшли під дощ, який я б і не помітила, як би такий люб’язний джентльмен не відкрив мою парасольку.

– Оля, Ви знаєте, я народжений, щоб жити у Львові! – з гордістю повідомив Сашко.

– У чому ж це проявляється? – Відверто здивувалася я. Як в таку неприємну погоду можна мати чудовий настрій і бути таким щасливим.

– Я люблю дощ! – радісно відповів він – Точніше, я люблю дощ у цьому місті. Особливо у вечорі, коли людей у центрі практично немає, а мокра бруківка віддзеркалює світло вуличних ліхтарів та вікон затишних кав’ярень. Як би я був художником, то неодмінно намалював би порожню площу Ринок, з мокрою бруківкою і опалим жовтим листям і обов’язково трамвай. Єдине що рухалось би у цій картині.

А він романтик. Невже людина так може любити дощ, навіть, якщо це львівський дощ?

– Я теж люблю цю стару частину міста, але коли сухо. Не люблю дощ. Мені подобається тут рано-рано зранку, краще в неділю, коли сонце тільки піднялося, а людей ще дуже мало на вулицях.

– Бачу, Вам теж не подобається натовп. – Сашко посміхнувся і ми якісь час йшли мовчки, посміхаючись кожен своїй картині.

– Оль, а Вам в яку сторону? Щось я захопився і навіть не запитав куди вас провести. І змушую гуляти Вас під дощем.

– Дякую, Ви мене добре від нього сховали – посміхнулася я… зовсім забула про дощ – думаю, що на Петрушевича.

– Ви не знаєте, де залишили машину? – здивувався він.

– В мене немає машини, я громадському транспорті- цікаві у нього запитання.

– Дійсно? – ніби не повіривши перепитав джентльмен, але чому це його так дивує? Невже всі їздять на машинах?

– Так – дивакуватий він… ніби з іншого світу – Хоча, не завжди. Коли тепло і сухо, то на велосипеді, хоча люблю пішки.

– Ви не перестаєте мене дивувати, Ольго! Я був впевнений, що дівчата, які читають паперові книжки зникли. А про дівчат, які люблять ходити пішки зовсім не чув. – розсміявся він… хочу що тут смішного? – А далеко Вам їхати?

– Новий Львів.

– Тоді може прогуляємося пішки? – запропонував зеленоокий кавалер.

– Ви серйозно? – цей чоловік ніби читає мої думки про те, не хочу поспішати до дому.

– Звичайно! Правда, я не дуже люблю ходити пішки, але дуже мені подобається Ваша компанія. Ще, хочу зробити Вам приємне.

– Дякую! Але не варто так жертвувати. – Мені стало просто смішно з цієї ситуації. Це ж безглуздя. Але я не проти. Так би йшла і йшла.

– Що Ви! Мені дійсно буде приємно з Вами пройтися. Ми таким чином ніби дійшли компромісу: Вам дощ, а мені йти пішки. Відверто кажучи я давно не ходив так далеко пішки. – серйозно сказав він.

– А на чому Ви пересуваєтеся? – спробувала я побороти свою сором'язливість. – Хоча я можу здогадатися – на машині?

– Так, хоча коли сухо і тепло я більше люблю на мотоциклі.

– Ух ти! Любите швидкість?

– Дуже! Я б сказав шалено! Але я ніколи не поєдную швидкість з ризиком. Мій друг Міха завжди каже, що швидкість мене погубить, тому що я не насолоджуюся моментом.

– А я з ним згодна.

– Погубить? – допитлво подивився на мене Сашко.

– Ні. Моментом варто насолоджуватися – йому смішно, а я знову червонію.

Мій попутчик став дуже серйозним, невже мої слова його зачепили. Я не хотіла образити. І хто знає що той Міха мав на увазі. Якась важка пауза в розмові. Дивно, але ми вже підходимо до Зеленої. Цікаво, котра година. Хоча подивитися зараз це буде певно не ввічливо, тим більше телефон далеко в сумці.

Тут Олександр зупинився, встав навпроти мене, з дуже серйозним виразом обличчя. Зараз скаже, що йому пора йти і я піду далі сама. Щоб йому! І хто мене тягнув за язика з тим моментом.

– Олю, Ви праві! Моментом треба насолоджуватися, адже ніхто ж не знає що буде завтра. І наша прогулянка це саме такий момент. Дозвольте мені перейти на «ти», та взяти Вашу руку. Мені буде дуже приємно, якщо Ви, теж мені казатимете «ти». – хух, я навіть дихання від хвилювання затримала.

– Так, звичайно! Давайте, давай на «ти». – Він знов посміхається, ніби і не було важкої перерви у розмові. Можливо так було лише для мене. Я занадто близько приймаю все до серця. Ми знайомі лише декілька годин, а я вже починаю мріяти про онуків. Аж смішно від цієї думки.

– Можна нарешті взнати про що ж та книга? – Я взяла його за руку і ми пішли далі. Напевно зі сторони ми виглядаємо як з попереднього століття: він несе парасольку над нею, а вона тримається за його руку.