Анастасія Ізотова - Закохані у львівський дощ

– Спасибі за вечір, і за те, що провів до дому. На добраніч! – треба швидше втікати з зеленої пастки, яка дедалі більше затягує.

– Дивна наполегливість втекти від мене. Куди ти? – посміхнувся Олександр.

– Як куди? Ми ж приїхали і я йду до дому. – тільки б він не зупиняв мене.

– Звичайно, але я просто зобов’язаний передати тебе мамі у руки. До того ж ти забула, що в нас для неї є квіти. – вдавано серйозно сказав він. Ми знайомі лиш декілька годин, а він вже хоче знайомитися з моє мамою. Ні. Ще не відомо як складуться наші стосунки, якщо складуться.

– Чи не здається тобі, що це вже занадто? – дещо роздратовано та перелякано запитала я цього.

– Що саме?

– Занадто рано знайомитись з батьками – задумався, можливо передумав.

– Мені треба вибачитись за твоє запізнення.

– А тобі не здається, що мама просто може бути не готова до чийогось візиту в такий пізній час?

– Я і не подумав, ти їй скажеш, а я почекаю за дверима, поки не покличеш – знайшов вихід діловий чоловік.

– Чому ти такий впертий? Зі своїми батьками теж зібрався мене знайомити? – у розпачу запитала я…. судячи з виразу обличчя, я щось не те сказала. Ну і хто мне за язик тягнув?

– Ні. Ніколи…. Вони померли… – тихо і спокійно відповів Сашко.

– Вибач – хто ж мене за язика тягнув?

– Але з тіткою обов’язково. – додав він з посмішкою… здається настрій зіпсувати йому неможливо – Йдемо вже.

Мама була вбрана так, ніби кудись йшла або тільки прийшла до дому. Напевне вона збиралася йти мене шукати, тому що інакшого пояснення її «бойової готовності» в мене просто немає. Тепер вже точно доведеться знайомити Олександра з мамою, він же не відчепиться. Це ж треба було познайомитися з таким джентльменом, щоб хотіти аби мама була без настрою приймати зараз гостей, але…. Як би скоротити це знайомство до декількох хвилин, а потім уникнути бесіди з мамою… йти спати, хоч і без вечері. Тоді мати не буде розпитувати, а я до завтра поміркую що розказати.

– Мамо! Я прийшла! – після глибокого вдиху промовила я.

– Нарешті! Розказуй…

– Я не сама – швидко перебила я її. Вираз маминого обличчя після почутого мені подобається. Вона навіть уявити не може, що я з хлопцем, з яким тільки познайомилася. – Саша! Проходь, будь-ласка.

– Доброго вечора! – сказав посміхаючись Сашко та вручив мамі квіти – Це Вам.

– Добрий вечір! – ледь чути відповіла матуся.

– Мамо, це Олександр, Саша це моя мама – Олена Вікторівна.

– Дуже приємно, з Вами познайомитися! – Відповів Сашко, а мама просто посміхнулася у відповідь. Чудово! У мами немає слів. Треба скористатися моментом і тікати в кімнату спати. Хоча щось захопити з собою поїсти не завадить. Треба щоб Сашко попрощався… – Олена Вікторівно, вибачте, що затримав Олю.

– Все нормально. Проходьте, будь-ласка – мама відповіла розгублено, але з посмішкою.

– Ні. Спасибі. Вже пізно. На добраніч! – ввічливо сказав зеленоокий джентльмен.

– На добраніч. – автоматично відповіла мама, переводячи погляд з Сашка на мене.

– Оля, ти ж не забудеш повечеряти? – Так само ввічливо звернувся він до мене. Просто чудово – тепер я не зможу уникнути розмови з мамою…

– Не забуду На добраніч. – офіційно відповіла я. Хто його тягнув за язика?

Мій зеленоокий джентльмен пішов. Як би не букет у маминих руках, я б подумала, що все це мені примарилося. Дивний день. Дуже дивний. Ох…. Зараз треба залишитися самій на деякий час, щоб спробувати збагнути все.

– Оля, хто це? – нарешті запитала вона.

– Ой. Мамусь, давай завтра. Я хочу їсти і спати. – спробувала уникнути я розмови.

– Ні. Ти мусиш мені розповісти. – безапеляційним тоном повідомила мама – Тебе ніколи і ніхто не проводжав, та ти ні з ким не зустрічалася, ні про кого не казала, а тут…..з тобою приходить дуже ввічливий юнак…. дарує мені цей чудовий букет. Дівчино, мені потрібні пояснення!

– Мамо, так і нема чого пояснювати. – довелося сказати мені – Зайшла в кафе перечекати дощ, він до мене підсів, а потім провів до дому. Пішки. Давай завтра. Будь-ласочка, мамуля.

– На добраніч – ображено сказала вона і пішла за вазою для квітів.

– Не ображайся, будь-ласка. Я тобі все розкажу. Чесно-чесно. Просто дійсно очі злипаються. На добраніч.

Швидко повечерявши, я закрилася у своїй кімнаті. Тиша, спокій, я сама… не хочеться вмикати музику. Де ж думки, емоції, на які я чекаю та яких боюся, ті, що не дадуть думати і спати. Навіть не сподіваюся швидко заснути… Хіба можна після такого насиченого і дивного дня спокійно заснути? Ох ці зелені очі… Тільки б не закохатися. Ми бачились один раз, знайомі один день і буде величезною помилкою сподіватися на щось більше. Та і на що сподіватися? Напевне більше ніколи й не побачимося… Чому він поцілував мене в ніс? Це було так мило… Мені просто хочеться йти поруч…