Анастасія Ізотова - Закохані у львівський дощ

Напевно в кожної дівчини буває час відчаю. Коли після закінчення школи всі подруги з кимось зустрічаються, бігають на побачення, висять на телефонах, ходять на дискотеки, святкують день Валентина (о як я його не люблю), пліткують про хлопців, а ти… В мене в житті нічого цього не було, все це було лише в книгах і у мріях. Один час, наслухавшись історій про щасливе кохання після спілкування в інтернеті, я намагалася знайомитися з хлопцями на сайтах знайомств. Ох стільки їх там дивакуватих, ненормальних, закомплексованих, страшних і збочених… З декількома навіть ходила на побачення. Це було ще одне моє розчарування.

І ось я в свої 20 років вважала себе старою дівою, без перспектив: моя зовнішність мала безліч недоліків; я не мела вільного часу (або не хотіла його мати); уникала допомоги подруг у налагодженні мого особистого життя; я жила з мамою; а ще, я до цього часу тільки декілька разів цілувалася і 2 рази ходила на побачення. Тобто перспектив жодних. Жах! Це остаточно знижувало мою самооцінку і переконувало, що читати книги про кохання краще (однозначно цікавіше і менш проблемно), ніж з кимось знайомитись.

Все змінилося раптово. За що я можу сказати спасибі свої добрій знайомій Ірині. До речі, вона теж вважає себе старою дівою (у свої 22 роки) і теж дуже любить читати книги.

Якось у п’ятницю ми з Іриною ходили у театр ім. Заньковецької (я дуже люблю театр і з задоволенням ходила б туди з якимось джентльменом, але я таких не знаю. Тому ми ходили з Ірою вдвох, можливо з якоюсь надією на диво), де дивилася чудову п’єсу про кохання «Неаполь – місто попелюшок» і плакали, зачаровані грою акторів та таким реальним життям. Після перегляду, під враженням п’єси (зі змішаними почуттями) ми вирішили пройтися через мою улюблену частину міста – Площу Ринок, вулиці Краківську та Князя Романа до зупинки на Петрушевича. Дуже хотілося дещо заспокоїти почуття холодом жовтня. Вже було темно і мокро, як завжди.… На щастя, дощ лише ледь накрапав.

Якісь час ми йшли мовчки, жаліючи, що не в нас закохався той господар і що принців не буває… Майже перед зупинкою транспорта Іра згадала, що так сильно її вражала лише книга, яку вона нещодавно прочитала. І звичайно, подруга принесла її мені, як поціновувачу такої літератури. Зраз вже не пам’ятаю назви тої потертої книжечки у м’якій палітурці та саморобній обкладинці. Але цей твір захопив мене. Книга просто заволоділа всім моїм вільним часом та викликала безліч емоцій. І як завжди, мова йшла про кохання…

Останні години п’ятниці та практично всю суботу я читала, читала, читала…., деколи згадуючи про те, що треба змінити позу, та задовольняти основні потреби організму. Моя мамуля вже почала допитуватися як в мене справи, де подруги, та чому дома цілими днями. Тому в неділю я вирішила піти читати в кав’ярню. Ні матуся мене не виштовхувала з дому, просто вона переживає за мене: знає, що майже у всіх подруг є хлопці, або просто симпатії, а я нічого про себе розповідаю та сиджу дома.

На щастя неділя зустріла мене дощем (хоч я його і не люблю), який завадив туристам приїхати на екскурсії і тому практично всі кав’ярні в центрі міста були вільні.

Коли є великий вибір, то вибирати дуже важко, це стосується й кав’ярень у Львові. Більше тридцяти хвилин я блукала вуличкам Старого міста, аж поки не дісталася Арсеналу. Тут у куточку є затишна кав’ярня (здається Арсенальська), вікно якої виходять на вулицю Підвальну, так що можна спостерігати за життям міста. А затишний куточок біля Арсеналу ніби оберігав цю ка’ярню від шуму повсякденності.

Ніби спеціально стіл біля вікна був вільний (хоча у кав’ярні вже було декілька відвідувачів), я замовила свою улюблену каву лате, сніданок та поринула в читання.

У Львові ніхто на тебе не тисне, не підганяє, не нав’язується. Це настільки приємно, що мені здалося ніби я у якійсь затишній бібліотеці. Деколи я дивилася у вікно, та замовляла чай або каву. Навіть не знаю скільки пройшло часу. Єдине на що я звертала увагу, це музика, яка мені дуже подобалася: підбірка хітів 75-80х років, та пісні сучасних українських виконавців, майстерно міксовані вмілим звукорежисером.

Книга та музика викликали в мете такі бурхливі емоції, що місцями я плакала або посміхалася. Нещасне кохання, яке от-от стане самим щасливим у житті героїв… Їм треба просто сказати про свої почуття, зустрітися і сказати. Тоді вони будуть щасливі разом і «нехай весь світ зачекає». Ще одна сторінка і….