Вероніка Мосевич - Ґардаріка. Таємниця забутого світу

Ярослав відкрив повіки і зрозумів, що голий-голісінький сидить у теплій воді, а служниці поливають його з цеберок прохолодною водою. Від несподіванки підскочив на рівні ноги, і жінки тут же закутали його в теплі покривала. Хлопець не міг згадати, як опинився тут. Єдине, що ще пам’ятав, – це сині очі, які переслідували всюди. Він перебував, наче в тумані. Щойно голова торкнулася ложа, він миттю провалився кудись у нову невідомість, але відчуття легкості з дивного видіння не покидало його. Заснув, як дитина, безтурботно і швидко… І наснилася цього разу дівчина, та така вродлива, що не міг відвести від неї погляду. І весь час здавалось, що вже десь її бачив. Але не міг пригадати, де саме. І тому довго не наважувався підійти. Та коли все ж вирішив і попрямував до неї, дівчина раптом перетворилася на прекрасну білу лебідку і залопотіла крильми просто перед його носом та почала здійматись у небо до чорного лебедя. З переляку Ярослав навіть не зрозумів спочатку, що трапилось, та уві сні усвідомив, що будь-що мусить утримати це видиво. Щодуху наздоганяючи, за мить стрибнув високо за лебідкою і вхопив за хвіст. Вона пручалася та махала крильми, злітаючи все вище й вище… І тут хлопець прокинувся… «Що за дивний сон?» – подумав він, сидячи на краю ложа… Та, помалу пригадавши всі незвичайні пригоди попередніх днів, усвідомив нарешті, де він. Усміхнувся, смачно потягуючись…

– Кривий, ти собі ще тут поговори! Я тобі повідомляю: князь Святополк дав наказ! Якби моя воля, я б зараз лежав на печі і їв калачі, а не до тебе в таку пору їхав, – сказав одноокий. На плечі у нього висів кручений лук, з лівого боку на шкіряному поясі – оздоблений коштовними каменями меч. Уся його міцна статура й одяг аж кричали про владність і багатство.

– Тимоше, ти ж купець, тобі легше це буде зробити. Ти ж знаєш: я немічна стара людина. Ногою важко ступати, не можу ходити. А ти мені даєш таке завдання, що я з ним ніколи в житті не впораюсь, – скривився його співрозмовник, невисокого зросту чоловік з палицею, на яку спирався шкультигаючи. Одне плече при цьому стирчало вище від іншого. Чорні, як вуголь, очі злодійкувато бігали, фіксуючи все, що потрібно, і не звертаючи уваги на інше.

– Кривий, не зли мене! Ти мій боржник! Не забув? А кому з нас двох легше це зробити, то знаєш сам, що тобі, – грізно наступав на нього Тиміш.

– Ну чому завжди я? – запитав Кривий і почесав сиву бороду, що стирчала гострим кутом уперед та нагадувала козячу. Права рука спиралася на дивну палицю, витесану з гілляки у вигляді обплетеної навколо неї змії. І саме те місце, за яке він тримався рукою, було її шиєю. А з пащі стирчав погрозливо роздвоєний язик.

– Бо ти непримітний, на тебе ніхто й уваги не зверне. А, йде собі кудись Кривий, та й нехай собі… Ніхто тебе не зачепить і ні про що не спитає, – переконував Тиміш.

– Я старий і немічний… – затято почав знову Кривий, блискаючи своїми злими чорними очицями.

– Я нічого цього навіть слухати не хочу, а Святополк також! Сам знаєш: якщо ми цього не зробимо, непереливки буде тобі й мені. А якщо все вдасться, то і ти, і я будемо у виграші. Хіба мало ти зі мною кошту заробив?

– Та вже ж багато, – зніяковіло відповів Кривий.

– То чого ж ти, Мишко? Вйо до праці! – підбадьорив його Тиміш.

– А-а гроші? – ніби ненароком запитав той.

– От бачиш, який ти швидкий! Гроші вже йому подавай! – не на жарт розійшовся одноокий.

– Сам розумієш, без грошей тут нічого не вдієш, і навіть нема чого починати, – вже сміливіше наполягав на своєму Мишко. Кривий прекрасно розумів: якщо він не візьме їх зараз, то не зможе взагалі ніколи отримати.

– Ох, і хитрющий ти, Кривий. Та дам я тобі кошт, дам, – вирішив змінити тон одноокий.

– Ти мені зараз заплати, а то я навіть і не починатиму! Зрозумів?! І я добре собі уявляю, скільки це все коштує! – перейшов у наступ Мишко, розуміючи, що той хоче пошити його в дурні.

– От, на тобі, не бубони. – Нарешті одноокий витягнув з-за пазухи мішечок з монетами і кинув Кривому. Той вправно вхопив його, перевірив срібло на зуб і зразу заховав десь у бездонних кишенях свого одягу, задоволено погладивши вус.

– Ну, тепер можна про щось говорити, – сказав і обпалив поглядом злих чорних очей одноокого Тимоша, від чого тому аж щось у животі закрутило.

Інґіґерд стояла біля стіни, слухала і вухам своїм не могла повірити. Кого це вона впіймала? Дівчина і гордилася собою, і водночас їй ставало соромно. Як же ж тепер показатися йому на очі? На щастя, батько не кликав більш нікого до трапези. Гість був, очевидно, дуже важливий. Він говорив з ним і говорив. І кінця тій розмові не було. Ноги принцеси затерпли, хоч і переступала з однієї на другу.