Вероніка Мосевич - Ґардаріка. Таємниця забутого світу

Надійшли сіро-сизі грозові хмари. Надворі трохи стемніло. Почав накрапати дощ. Гриміло… Кімната щораз спалахувала від блискавиць, вимальовуючи на стінах дивні химери, котрі тремтіли і стрибали. Тепер дівчина стояла майже в абсолютній темряві, боячись запалити свічку з пахучого бджолиного воску. Так довго бути тут не можна, бо домашні спохопляться і почнуть шукати її. А тому принцеса швиденько непомітно вийшла з кімнати, зійшла вниз, порозмовляла з челядинцями, перекинулася кількома жартами з Доріс, котра для неї була як мати і дуже переживала, де це вона пропадала такий довгий час. Пройшла в кухню, де готували їжу: варилася юшка, пахло печеною ріпою і на рожні смажилася оленина.

– І де тебе носило? Ми вже тут усі очі видивили, не могли собі уявити, де ти пропадаєш. Реґнвальд казав, що ти, мабуть, знову виконуєш якесь завдання Одина. Він і сам мав до тебе якусь важливу розмову, – з цікавістю повідомила Доріс, висока симпатична білява дама середніх літ, яка вовтузилась біля печі та давала розпорядження слугам.

– Ого, мій кузен за мною скучив? – усміхаючись, мовила Інґіґерд. – Зі мною сьогодні стільки всього трапилося, що несила зараз розповідати. Якось розкажу… – відповіла вона, поспішно ковтаючи на ходу води, бо спрага мучила її більше, аніж голод. А ще нашвидкуруч відрізала шматочок запашного печеного м’яса і покуштувала його, закотивши від задоволення очі.

– А де ж Астрід і Реґнвальд? Та й узагалі всі?

– Взяли кількох твоїх лучників і подались на полювання. Вони ще також не повернулися. А це правда, що ти впіймала… – повела далі Доріс, але так і зупинилась на півслові, бо Інґіґерд уже не слухала її. Вона знову бігла вгору східцями. Тільки її й бачили. Цікавість вела дівчину туди, де зараз, здавалось, вирішувалася доля цілого світу. У ній прокинувся азарт.

– От вертихвістка, – з любов’ю мовила Доріс і різко оглянулася, та так, що її білий чепець перехилився набік і смішно повис над лівим вухом. Усі, хто знаходилися в кухні, застигли з відкритими ротами й нашорошеними вухами, ніби їх хтось заморозив.

– Ви чого повитріщалися? Всьому свій час! До роботи! Швиденько! Дзвінок уже давно було чути! Треба трапезу розпочинати, а ви ще тут. Несіть усе до зали, – суворо сказала вона, і дівчата, які б уже за інших обставин починали підсміхатись із перехиленого чепця, зараз не посміли цього робити. Для більшої конспірації опустили очі додолу, бо якщо Доріс сувора, то краще мовчати. Та тільки-но вона відвернулася, як погляди їхні зустрілися в раптовому польоті й запалили іскру сміху. Дівчата любили Доріс. Хто їх ще так пожаліє та приголубить, як не вона? Хто ще вміє так щиро й дотепно пожартувати з кожного, як ця мила жінка? Вони, як уміли, ховали усмішки: хто – в руку, хто – в чепець, а хто й відвертався, не витримуючи сміхотворної хвилі, щоб не розреготатися на всі зуби…

А Інґіґерд тим часом уже була на другому поверсі в потаємній кімнатці. Зайшла навшпиньки, тихенько прихиливши за собою двері, і приготувалася слухати далі. Враховуючи те, ким насправді виявився її полонений, усе набувало зовсім іншого вигляду.

– Ці леви, мов живі. Хто вирізьбив тобі такий чудовий стіл? – поцікавився Ярослав.

– Є у нас тут один майстер. Що бачить, те й вирізьблює, – з усмішкою мовив Улоф слов’янською мовою, чим вельми приємно здивував Ярослава.

– У нього дуже тонке бачення світу. Я в дитинстві часто різьбленням займався. Але ось так, як живих… Для цього талант потрібен. Варто було б цього майстра до себе запросити, коли повернуся знову в Київ княжити, – промовив він.

– Ну, до цього спочатку треба дожити. І Київ ще треба відвоювати.

– А я його відвоюю, чого б це мені не коштувало. Не заради себе, а задля народу, – впевнено мовив Ярослав, ударивши себе кулаком у груди.

– А люди підуть за тобою? – примруживши око, запитав конунг.

– Саме вони мене сюди й послали, – запально мовив Ярослав.

– Якщо ти впевнений у своїх правах посісти знову великокняжий престол київський, цього домогтися буде легше.

– Якби я не був упевнений, то не брався б. Я син Володимира Великого і борюся за свої права проти Святополка.

– І що ж Святополк?

– Він і не брат мені зовсім, а хоче заволодіти тим, що йому не належить. Адже ж три роки тому він уліз в довіру до мого батька, зумів налаштувати його проти нас, усіх його дітей.

– Я знаю про це…

– Через того пройдисвіта й помер мій батько, Великий Князь Київський.

– Тож важко тобі тоді було втримувати владу?!